16. Крістофер.

     Мушу віддати належне організаторам. Коли я приїхав на місце церемонії, все вже було готове. Весілля за дванадцять годин? Хтось скаже — неможливо. Я скажу — просто дорого. Коли є гроші, немає меж. Гроші — це час у концентрованому вигляді. І я купив собі миттєвість.

     Місце — як з кіно, але не з романтичної комедії, а з психологічного трилера. Озеро, що розливається переді мною, з одного боку обіймає ліс — темний, густий. З іншого — набережна, всіяна мільйонами вогнів, які мерехтять, як фальшиві усмішки. Арка стоїть посередині, прикрашена скляними краплями, що мерехтять, але вони холодні, як сльози, які ніхто не бачить. Ліс — тиха, органічна частина. Місто — яскрава, штучна. Як дві половини мого життя. Як дві сторони мене. Спокою більше не буде. Ні хвилини. Навіть тиша тут — не тиша, а напруга, що гуде в повітрі.

     Журналісти вже зайняли свої місця. Їхні об’єктиви — як очі хижаків, що чекають на кров. Саймон теж приїхав. Бурмотів щось собі під ніс, але я його майже не слухав.

     Один із репортерів підбігає до мене, мікрофон майже в обличчя. Його пальці тремтять — чи то від хвилювання, чи то від холоду, що повільно просочується крізь костюм.

    — Чи можете прокоментувати, чому весілля було організоване так терміново?

    — Коли знаєш, чого хочеш — не варто чекати. Я усміхаюсь. Хижо. Як той, хто вже переміг, але ще не показав карти.

   — А ваша дружина? Чому досі про неї нічого не відомо? 

   — Вона просто досі не любила камери.

      Я завершую розмову, бо до нас наближається Саймон. Він підійшов ближче, з тією ж невимушеною ходою, що завжди здавалася мені трохи театральною. Його костюм був бездоганним, як і завжди, але очі — неспокійні. Я помітив, як він ковзнув поглядом по арці, по журналістах, по мені. І щось у цьому погляді було схоже на прощання. Наче він бачив не весілля, а фінал вистави, де актор втрачає себе.

   — Чувак, ти з глузду зійшов? Я до останнього думав, що це жарт.

   — Мовчи.

   — Якщо тебе вигнали з дому, бо ти знову щось накоїв, можеш пожити у мене. Але не треба одружуватись заради притулку!

   — В мене власний будинок. І це тут ні до чого.

     Його нерозуміння мене трохи дратувало. Він ще не бачив, хто з іншого боку цієї історії. Він не читав досьє. Не бачив фото. Не чув її голосу. Не знає перед яким вибором я стояв. Колись я обовʼязково йому розкажу. Але не зараз.

   — Тоді що?

   — Стара карга.

   — То це вона тебе змушує?

   — Ні. Це повністю моє рішення.

     Саймон зупиняється, дивиться на мене з підозрою. Його голос стає обережним, як у лікаря, що боїться поставити діагноз:

   — То… хто вона?

     Я мовчу. Дивлюсь на арку, на скляні краплі, що мерехтять, мов зорі. Вони — як натяки. Як сліди, що ведуть до відповіді, але не дають її прямо. Як її очі — ті, що дивляться крізь тебе.

     Багато хто подумає, що це фікція. Але документи — чисті. Законний шлюб. Без жодних «але». Мій спадок автоматично переходить дружині та майбутній дитині. Від неї мені потрібно лише одне — її «так». І я його вже маю. Вона підписала. Те, що відбувається тут — лише вистава. Ми вже чоловік і дружина. Вона знає. Тепер треба зіграти так, щоб ніхто не сумнівався. Щоб навіть вона не сумнівалась.

     Ліхтарики по обидва боки доріжки до арки засвітились. Їхнє світло — як маркери на шаховій дошці. Організатори повідомили: вона вже тут. Нас із Саймоном попросили зайняти свої місця. Запанувала тиша. Густа, як дим.

     Музика почала лунати з гучномовців. Тонка, майже прозора мелодія, що нагадувала мені про дитинство — про ті миті, коли я ще вірив, що щастя — це щось просте. Люди почали вставати. Камери — клацати. І в ту мить, коли вона з’явилася на горизонті, у світлі тисячі ліхтарів, я зрозумів: це не просто весілля. Це — сцена. І я — головний актор, який не має права на помилку.

     І тоді я побачив її.

     Вона вийшла з таксі, не поспішаючи. Наче не на весілля, а на похорон. Її кроки — рівні, впевнені, як удари по моїй гордині. Вона не дивиться навколо. Не шукає знайомих облич. Вона йде, як та, що вже все знає. Як та, що вже все вирішила. Її постава — як у королеви, яка йде на страту, але не свою.

     Я дивлюсь на неї — і не можу відвести погляд. Зелена сукня, сатин, коротка, зухвала. Вона не вдягнула те, що я обрав. Звісно. Вона не вдягне те, що їй нав’язують. Вона — не лялька. Вона — вогонь. І я сам кинув сірник. В голові промайнули спогади — її тіло в багажнику. Я швидко викинув це з голови. Ще не вистачало стояти тут в бойовій готовності. Але тіло пам’ятає. І не слухається.

     Це не любов. Це не романтика. Це — контроль. Це — гра. Але чому ж мені так важко дихати?

   — Та щоб мене… — пробурмотів я.

    Саймон що стояв поруч, досі мовчки вилаявся. Його очі — як у людини, яка щойно побачила щось, що не вкладається в логіку. Як у свідка злочину, який не знає, чи варто говорити.

   — Якщо ти в лайні, то не тягни і її туди!

   — Пізно

     Він хотів щось сказати, але не наважився. І правильно зробив.

    Вона зупинилась за кілька кроків від арки. Її очі — холодні, як лід. Але в них щось є. Щось, що я не передбачив. Не розрахував. Не врахував. Наче вона тримає козир, про який я не знав.

   — Це лише формальність, —  Сказав я собі. Але вона  не формальна. Вона не боїться. Вона не ламається. Вона не моя.

   — Ти виглядаєш… — почав я, але вона перебила.

   — Не починай. Просто зробимо це. І розійдемось.

     Її голос — рівний, без емоцій. Але я чую, як він дряпає мене зсередини. Це не те, що я планував. Але це — те, що я отримав.

     Церемонія почалась. Світло ліхтарів мерехтить, журналісти клацають камерами, Саймон стоїть осторонь, мовчки. Він більше не жартує. Він бачить, що це не гра.

     Слова лунали, але я їх не чув. Я думав про те, як усе почалося. Про ту ніч, коли я вперше побачив її досьє. Про те, як вона виглядала на фото — зухвала, розумна, небезпечна. Я тоді подумав: ця дівчина не для ігор. І все одно — почав грати.