15. Крістофер.

     Я саме переглядав документи у кабінеті, час від часу поглядаючи на екран телефону. Порожній. Жодного повідомлення. Хлопці мали вже давно підчистити місце викрадення — стерти камери, прибрати сліди, зробити так, щоб у принцеси не виникло жодних питань. Все мало бути чисто. Без шуму. Без наслідків. Без доказів.

     Я не люблю залишати сліди. Вони тягнуться за тобою, як тінь, як запах крові, що не змивається.

     І тут — гуркіт. Шалений, хижий, як вибух. Стіни затряслись, люстра здригнулась, на підлогу впала книга. Я підскочив, серце гупнуло в грудях, як у загнаного звіра. На будинок напали? «Ба» дізналася? Вона завжди знала більше, ніж мала. Завжди грала на кілька ходів вперед. Її інтуїція — як голодний звір, що чує страх на відстані.
Я біжу на перший поверх, очі шукають її силует, її тінь, її зневажливу усмішку, що з’являється раніше, ніж вона сама. 

     Порожньо.

     Гараж — теж порожній. Ні мерседесу. Ні дівчини. Ні гаражних воріт.
     На бетоні — слід шин, ще теплий. Пахне паленим гумом, металом і зухвалістю.

     Щоб тебе…

     Вона втекла. Вкрала машину. Мій піджак. Винесла ворота. І зробила це так, що я навіть не почув. Як? Коли? Вона вміє водити? Ця дівчина не просто проблема. Вона виклик. Вона — як лезо, що ковзає по шкірі, не залишаючи сліду, але ти вже відчуваєш, як тече кров.

     Її тиша — це крик. Її втеча — це початок. І я знаю: вона не просто зникла. Вона залишила мені порожнечу, яка говорить голосніше за будь-які слова.

     І мені це подобається.

     Телефон задзвонив. Якраз вчасно. Голос на іншому кінці — сухий, без емоцій, як завжди.

   —  Дівчинка «захворіла», можете не повертати її кілька днів. У кімнаті чисто. Камери не працюють з ранку. Жодних записів.

   — Чудово. Відбій.

     Я знав, де вона. Я читав її досьє, вивчив на памʼять, як молитву. Її звички, її маршрути, її страхи. Я міг передбачити кожен її крок. Крім цього.

     Вона не має куди втекти. Надто горда, щоб повернутися до батьків. Жодних друзів. Жодних зв’язків. Вона — самотня, як я. Вона в гуртожитку.

     Дістаю телефон.

   — Заберіть мою машину біля університету.

   — Доставити до вашого дому?

   — Так.  Що з тими хто привіз дівчину? 

   — Їм переламали пальці і кинули до кінця тижня в підвали. Більше таке не повториться.

   — Добре. — Не лише стара карга вміє бути жорстокою. 

     Не лише стара карга вміє бути жорстокою. Це в нас в крові. Я виріс на її правилах, на її покараннях.

     Мені до чортиків кортіло піти і особисто «попрацювати» з тими ідіотами. Але в мене інші плани на сьогодні.

     Зала Ради — стара, кам’яна, з високими стелями, де кожне слово звучить, як вирок. Повітря — важке, мов перед грозою. Довгий стіл, темне дерево, холодне світло. Дванадцять крісел. Ба — в центрі. Я — навпроти. Решта — по боках, як тіні, що вміють голосувати, але не вміють діяти.

     Я зайшов без поспіху. У костюмі, але без краватки. Погляд — прямий. Кроки — рівні. Я не схиляю голову. Я не той, кого треба представляти. Я — той, кого всі бояться назвати наступним. Бо я вже не просто онук. Я — той, хто навчився грати в темряві.

  — Ти запізнився, — сказала Ба, не підвищуючи голосу. Її тон — як лезо, що ковзає по склу.

   — Я прийшов, — відповів я. — А це вже більше, ніж ви очікували.

     Погляди — на мене. Дехто зневажливо, дехто з цікавістю. Але ніхто — байдуже. Бо я — не просто присутній. Я — фактор. Я — загроза. І я більше не мовчатиму.

   — Ми маємо обговорити ситуацію з університетом, — почав один із радників. — Там з’явились нові гравці. Нестабільність.

   — Я вже там, — перебив я. — І я вже бачив, хто з них небезпечний, а хто — просто гучний. Гучні — падають першими.

     Ба нахилилась вперед. Її очі — як лід, що не тане. Але я вже не боюсь холоду.

   — Ти не маєш повноважень діяти самостійно.

   — Але маю обов’язок. Тим більше ти і так змусила мене там навчатися. І якщо ви не дасте мені повноважень — я все одно зроблю те, що треба. Бо я не граю в політику. Я граю в виживання. І в цій грі я вже не новачок.

     Тиша. Напруга — як струм, що проходить крізь кістки. Хтось усміхнувся. Хтось стиснув кулаки. Ба — мовчала. Але я бачив, як вона стискає підлокітник. Вона звикла керувати. Але я — не її маріонетка. Я — її дзеркало. І в цьому дзеркалі вона бачить себе, але без контролю.

     Я повертаюся до столу. Повільно. І кладу на нього планшет. Один дотик — і на екрані з’являється обличчя. «Гучний». Той, що останні тижні розповідав, що знає більше, ніж слід. Той, що намагався торгувати інформацією. Той, що думав, ніби може грати в мої ігри.

   — Ви всі знаєте його, — кажу я. — Він був голосним. Надто голосним.

     На екрані — відео. «Гучний» у своєму кабінеті. Камера — прихована. Звук — чіткий. Його голос, його обличчя, його зрада. Він продає дані. Називає імена. Вказує на слабкі місця. Думає, що його ніхто не чує.

   — Це було три дні тому, — кажу я. — Сьогодні вранці його офіс згорів. Він — зник. Його ім’я — стерте з системи. Його рахунки — заморожені. Його люди — вже шукають нову роботу.

     Я дивлюсь на кожного. Повільно. В очі.

   — Я не просто говорю. Я дію. І я не попереджаю вдруге.

     Хтось відвів погляд. Хтось стиснув щелепу. Ба — мовчить. Але її очі — вже не лід. Вони — вогонь. Вона розуміє: я — гравець. І я вже зробив перший хід.

    — Той, хто гучний — падає першим, — кажу я. — Бо в цій грі виживають ті, хто вміє бути тінню. А я — тінь, яка не боїться світла.

   — Ти думаєш, що можеш змінити правила? — запитала вона.

   — Я не думаю. Я вже почав. І ви всі це відчули.

     Я підвівся. Повільно. Поглянув на кожного. В очі. Без страху. Бо страх — це валюта, яку я більше не витрачаю.

   — Якщо хтось хоче зупинити мене — спробуйте. Але пам’ятайте: я не той, хто просить дозволу. Я той, хто вже діє. Я той, хто залишиться, коли всі ви зникнете. Бо я — не частина системи. Я — її тінь. І тінь завжди повертається.