14. Селена.

     Він пішов. Просто зачинив двері, залишивши мене саму — з тілом, що досі тремтіло, і думками, які точили мене зсередини, мов отрута. Я сиділа на дивані, загорнута в чорну ковдру, гола, принижена, з підписом на контракті, що перетворює мене на його дружину. Або на його власність. Офіційно. Добровільно. Це слово — «добровільно» — звучало як знущання.

     Сльози лились безупинно. Я обійняла коліна, сховалась у собі, як у мушлі, і намагалася не думати. Але думки не слухались. Вони били, як хвилі, одна за одною: ти підписала. Ти погодилась. Ти зламалась.

     Не знаю, скільки часу минуло. Годинник цокав, як відлік до страти. Я нарешті підвела голову. Пропущені лекції. Робота. Другий день на посаді — і я зникла. Телефону нема. Мене точно вже шукають. І це — перше, що змусило мене вдихнути. Я ще існую. Я ще можу щось змінити.

     Я озирнулась. Вітальня — простора, холодна, в стилі лофт. Білий диван, чорна ковдра, я — гола. Все як у найканонічніших любовних романах. Якщо він хоче мене — то отримає мене такою, що стане йому поперек горла. Я не буду мовчати. Я не буду зручною.

      Я встала. Ноги — ніби з вати. Тіло — чуже. Одяг? Нічого. Лише його піджак. Великий, важкий, пахне ним. І цей запах — як удар. Я ненавиджу його. Але тіло пам’ятає. Пам’ятає, як він торкався. Як дивився. Як його тепло проходило крізь шкіру. І це — найогидніше. Бо я не хочу цього. Але воно вже в мені.

     Застібнула піджак. Довжина до середини стегна — майже пристойно. Ілюзія захищеності. Ілюзія контролю.

     Я швидко пройшлась першим поверхом будинку. Порожньо. Треба тікати. На поличці біля дверей у гараж — ключі від його машини.

     Це вже цікаво.

     Гараж — просторий, мов ангар. Тут декілька дорогих авто. Хто ж буде моєю жертвою? Посеред нього — чорний мерседес. Великий, як його его. І саме він відімкнувся. Я застрибнула в салон. Коробка автомат — чудово. Тато навчив мене водити ще в шістнадцять. Права? У сумочці. Сумочка в гуртожитку. Але якщо він так хоче дружину — нехай витягує мене з поліцейського відділку.

    Ключів від гаражних дверей не було. Не біда.  В бардачку знайшлися документи на машину. 

     Чудово.

      Вистачило грошей на викрадення — вистачить і на нові гаражні двері.

     Я увімкнула задню. Натиснула на газ. Машина рвонула, так різко що я і не сподівалась,  двері розлетілися, мов картон. Гуркіт, скрегіт — як музика свободи. Він руйнує моє життя, а я його майно. Не рівносильний обмін, але бодай щось. Я виїхала на дорогу. Котеджне містечко. Кампус неподалік. Я так близько до своєї кімнати.

     За кілька хвилин — територія гуртожитку. Я заблокувала двері, вкинула ключі в салон. Нехай тепер сам думає, як забрати свою іграшку. Машину залишила, перекривши проїзд іншим. День стає кращим.

     Я була дуже здивована коли взяла свій телефон. Усі смс були з бажаннями мені скорішого одужання, а професор дякував за те що ніби то я скинула йому довідку від лікаря ще до початку лекцій. Цей придурок зробив все, аби мене не шукали. Двері були зачинені з зовні а ключі обережно лежали під ковриком. В середині жодних слідів що мене викрали з ранку. 

     Хто цей придурок такий? 

     Настрій зіпсувався, коли я побачила себе в дзеркалі. Якщо мене хтось побачив би — жодних сумнівів, що я хвора. Мішки під очима, набрякле від сліз обличчя, скуйовджене руде волосся, що спадало до талії. Шкіра — сірувата. Довелось витратити годину, щоб привести себе до ладу. Ще годину — щоб замалювати синці. Плече нило, коли я тональником замазувала гематому. На комоді — довідка про грип. Усе продумав.

     Я забрела в спальню. І важкість від усвідомлення мого безвихідного становища знову мене наздогнала. Я підписала контракт. І в нього є відео, де я це роблю добровільно. Якщо я вирішу опиратися — він має компромат. Якщо він зміг переконати ту дівчину сказати таке на камеру, то і мій підпис підтвердить.

     Але я не буду жертвою. Я зроблю так, щоб він пошкодував. І я це зроблю з усмішкою.

    Від перевтоми я не заснула — я відключилась. Розбудив мене стукіт в двері. Що знову? На щастя це був курʼєр який передав мені красиву коробку. Я і так знала від кого це, тому одразу закрила двері і кинула її біля смітника. Якщо я зроблю це, то лише на своїх умовах. 

     Смс на телефоні сповіщала що за годину по мене приїде таксі.

     Отож, якщо хоче дружину, то нехай отримає таку на яку заслужив. 

      Колись давно я спонтанно вирішила змінити свій стиль, але ті речі не викидала, бо це теж частинка мене. Настав їх час. Я відкрила старенький ящик і витягла з нього сукню.

      Це була сатинова сукня далеко вище за коліно смарагдового кольору з тонкими бретелями та прямим вирізом на бік. Сукня ідеально облягає фігуру, вигідно виділяє мої груди, а корсет, талію. Асиметричний поділ з розрізом на ногу трішки вищим ніж можна вважати пристойним робить мої ноги ще довшими ніж вони є.

     Вже в день покупки я розуміла що вона надто сексуалізовує мене аби одягати її повсякдень. А сьогодні я ідеально доповнила її колготками в сіточку, дякую за них попередній власниці кімнати, коли заселялась знайшла їх в коробці під ліжком. Незнала що тут до мене жили студенти. 

     Пара чорних туфель на височенних підборах, як заключний штрих. Колись і я намагалась бути соціальною, було цікаво заводити стосунки, це було перш ніж я зрозуміла що всі вони в душі жорстокі. І я чудово почуваю себе на самоті з власними думками та планами. 

     Волосся я зібрала шпилькою на потилиці, і воно хаотичними хвилями спадає мені на плечі та на обличчя. Макіяж змусив мене попотіти, та я все таки ним задоволена. Бордові губи та стрілки на очах ідеально вписалися. Якщо на церемонії буде його родина то вони будуть в «захваті» від його вибору. 

     Бо я не для захвату. Я — для руйнування.

     Таксі чекало.

     Я вдихнула. Я готова.

     Поїхали, знищувати його спокій.

     І , можливо, знайти в його очах щось людське. Хоч крихту. Бо якщо там нічого — я знищу не лише його. Я знищу і те, що ще жевріє в мені.