13. Крістофер.

     Я сидів у себе вдома, в тиші, яка глушила навіть думки. Чекав дзвінка. Чекав підтвердження, що все йде за планом.

     Це нахабно — користуватись привілеями «сімейного бізнесу», відмовляючись брати на себе відповідальність. Але я ніколи не був хорошим. І точно не був чесним.     
      Рамона Круз — не надто розумна, наївна. Її родина — як тінь, що тягнеться за нею. Я знав, що вона погодиться. За рік зарплати її матері — офіціантки — вона сказала все, що я хотів, навіть деталей додала.

     На відео вона мило описує сцену, в туалеті. Але головна роль — Селена, а Рамона просто свідок.

     «Скандал у стінах університету»,  «Секс молодої професорки зі студентом у туалеті» — заголовок, що знищить життя і карʼєру, яку так старанно будувала Селена.

     Я дивився на екран і відчував задоволення. Але воно було порожнім. 

     Селена…

     З нею все одразу пішло не за планом. Вона не просто відмовилася — вона навіть не дала мені шансу пояснити. Не відповіла на повідомлення, не взяла слухавку, не погодилась на зустріч. Її мовчання було глухим, як стіна, і я відчув, як мій план починає сипатися ще до того, як встиг набрати обертів.

     Тому я дав команду. Її мають привезти. Без зайвих слів. Без сцени. Просто — привезти.

     Коли один з моїх людей підійшов до мене, простягнув ключі і мовчки сказав:

   — Вона в машині. Все як завжди. До побачення.

     Я моментально почав шукати підвох. Я відчув, як щось у мені стиснулося. «Все як завжди» — ця фраза, яка мала б заспокоїти, викликала лише тривогу. Бо я знаю, як у них «завжди». І щоразу це «завжди» залишає після себе гіркий присмак.

     Я мовчки взяв ключі. Відчув, як долоня стискає їх сильніше, ніж треба. Пішов у гараж. Кроки лунали глухо, як удари серця, що вже передчуває біду.

     Відчинив задні двері машини.

     Порожньо.

     Мить — і я вже біля багажника. Серце гупає в грудях, як барабан. Я знаю, що побачу. Але все одно сподіваюся, що помиляюся.

     Холодний метал під пальцями. Замок клацає. Кришка повільно піднімається.

     І я бачу — вони привезли її в багажнику.

     Як завжди, бляха.

     Це не просто зневага. Це демонстрація їх недалекоглядності. Це їхній спосіб сказати: «Ми зробили, як ти сказав. Саме так як ти сказав.».

     Я стою, дивлюсь, і в мені закипає лють. На себе. На них. На весь цей чортів світ, де «як завжди» означає приниження, жорстокість, байдужість.

     Я не хотів цього. Я не планував так. Але тепер — це моя відповідальність. І я маю вирішити, що робити далі.

     Вірите, я дуже не хотів відкривати кришку цього багажника. Серйозно. Серце билося як у школяра, що забув вірш на сцені. Я знав, що вона там. І знав, що коли вона дізнається, що це я — її погляд спопелить мене швидше, ніж будь-яка помста.

     Все під три чорти. 

     Але залишити її там? Це вже не просто помилка. Це зрада. І я не настільки втратив людське обличчя… принаймні, хочу в це вірити.

     Бляха.

     Замок клацнув, і я відкрив. І мому здивуванню не було меж. Вона лежала там, мовчазна, з мішком на голові, руки заламані за спиною, на плечі — синець. І тільки за це я повішаю цих дибілів за ноги. Особисто. Без права на апеляцію. І вона гола. Лише рушник прикривав її стегна. Я стояв, мовчки, як той дурень, що сам собі викопав яму. І не міг відірвати погляду. Не тому, що хотів дивитися — а тому, що не міг змусити себе відвернутися. Це було… неправильно. Все. Від початку до кінця.

      Я, сука, відправлю цих дебілів на курси поводження з жінками. І ще на курси логіки. Бо коли я сказав «привезти», я мав на увазі «людськи». А не «як мішок картоплі».

     Відчуваю, що коли я не захотів сам по неї поїхати — мій план зробити все по-доброму став неможливим. І тепер я маю справу не з ситуацією, а з катастрофою.

     Але я боявся зірватися біля неї. А зараз …

     Я закрив багажник. Сів на нього. Як на трон. Тільки замість корони — провина, а замість скіпетра — ключі, які вже нічого не відкривають.

     Що я роблю?

     Що зі мною сталося?

     Я, здається, остаточно перетворився на того, ким завжди боявся бути. Іронія в тому, що я це розумію саме зараз — сидячи на багажнику, де лежить жінка, яку я хотів захистити, а замість того… зробив усе навпаки.

     І смішно, і страшно. Смішно — бо я ще думаю, що зможу все виправити. Страшно — бо, можливо, вже ні.

     Я не міг на неї дивитися. Не тому, що не хотів — а тому, що думати вже не міг. Кров у голові — нуль. У серці — буря. У мозку — коротке замикання. У штанах— немає місця для маневру. Я сидів на багажнику, як на лаві підсудних, і намагався зібрати себе докупи.

     Взяв телефон. Роздав команди. Жорстко. Без пояснень. Тих, хто це зробив — покарають негайно. Можливо, я навіть виділю час і зроблю це особисто. Кудись же треба подіти цю злість, що кипить у мені, як чайник без кришки.

     Ще хвилина. Глибокий вдих. І я знову відкрив багажник.

     Нічого не змінилось. Вона не одягнулась чарівним чином, не зникла, не перетворилась на когось іншого. Вона — все ще вона. І все ще прекрасна. До дідька прекрасна. Я дивився на неї, як зачарований, і в середині палало так, що здавалось — згорю.

     Що зі мною не так поряд з цією жінкою? Відколи це я став таким гурманом? Я ж не романтик. Я — стратег. А зараз — просто ідіот, що не знає, куди подіти руки.

   — Ідіоти, — ще раз вилаявся собі під ніс, зняв піджак і накрив її. Не тому, що так треба. А тому, що не міг інакше.

     Вона тремтіла. Від холоду. Від страху. Від усього цього абсурду. Її тіло було гаряче, як вогонь, а сама — легка, як тінь. Я підняв її на руки. Вона судомно намагалась вирватись, навіть зараз, коли сил майже не залишилось. І я поважав це. Бог мій, як я це поважав.

     Заніс її в дім. Обережно посадив на диван. Накрив ковдрою, яку приніс зі спальні. Тепер між нами — шар тканини, і це вже не так небезпечно. Принаймні для мене.