12. Селена.

     Сьогодні я прокинулася з першим дзвінком будильника. Без поспіху, без тривоги — день обіцяв бути звичайним. У кімнаті ще панувала напівтемрява, м’яке світло пробивалося крізь жалюзі, наче світ обережно питав дозволу увійти.

     Я потягнулася, відчуваючи приємну важкість тіла після сну. У повітрі — тиша, така, яку можна торкнутися. Я дозволила собі трохи повільності, трохи тиші. Душ — теплий, обволікаючий, як кокон. Вода стікала по шкірі, змиваючи залишки сну, але не думки. Я стояла довше, ніж зазвичай, вдивляючись у пар на склі, ніби там могла прочитати щось важливе.

    Рушник — м’який, пахне лавандою. Дзеркало — ще не встигла зібрати себе до купи. Волосся вологе, обличчя без макіяжу, очі — трохи розгублені, трохи спокійні. Я люблю ці ранки. Коли світ ще не встиг нав’язати мені ритм. Коли я — сама собі музика.

     Я сіла на край ліжка, взяла планер. Сьогодні лише дві пари. Перша — скасована. Друга — з професором. І саме її я хотіла б уникнути. Його погляд — завжди трохи надто пильний, його коментарі — завжди трохи надто особисті. Я не довіряю йому. І не хочу бути поруч, коли він знову спробує перейти межу.

     Я подумала, чи варто написати, що захворіла. Але це було б втечею. А я більше не тікаю.

     І тут — повідомлення. Невідомий номер.

     «Маю до тебе розмову, красуне. Обіцяю, тобі сподобається.»

     Красуне? Хтось явно переплутав мене з тією, хто терпить подібне звертання.

      Я набрала номер. Гудки.

    — Доброго ранку, принцесо.

     Цей голос — єхидний, слизький, знайомий. Я чула його лише кілька разів, але він залишив слід. Як бруд на білому аркуші. Його тембр для мене як подряпина по склу. І я вже знаю, що нічого доброго не буде.

  — Не надто добрий, якщо ти продовжуєш створювати мені проблеми.

  — Я дуже радий, що ти в чудовому настрої.

     Від його слів у мені все закипіло. Я давно не відчувала такого — ще з тих шкільних років, коли однокласник вилив на мене відро фарби просто за те, що я була кращою. Тоді я годинами плакала у ванній, поки мама намагалася змити фарбу з мого обличчя.

     Це було приниження. І я тоді вирішила: більше ніколи. Більше ніхто не змусить мене плакати через свою слабкість.

   – Вчора твій порятунок був помилкою, визнаю. Якби можна було повернути час — я б просто пройшла повз.

   — Неймовірно мило з твого боку нагадувати мені про мить, коли я втратив контроль. Але навіть так — ти остання, кого я б попросив про допомогу.

   — То ти написав мені, щоб про це повідомити?

   — Ні. В мене є цікавіша розмова для тебе. Треба зустрітися.

     Зустріч? З ним? Кожного разу, коли ми бачимося — я втрачаю спокій, контроль, безпеку. І я не дозволю собі знову стати мішенню.

   — От це вже ні. Я не збираюся з тобою зустрічатися. Кажи телефоном або знайди собі друга.

   — Я хочу одружитися з тобою…

     Поклала слухавку. Кілька хвилин сиджу нерухомо, з телефоном у руці, ніби він щойно обпік мені пальці. Серце билося гучніше, ніж годинник на стіні. Я не знала, що саме викликало цей внутрішній спазм — його голос, слова, або те, що я не змогла одразу розпізнати, чого він хоче. Схоже, вчора залишки його мозку відбили остаточно. Це жарт? Маніпуляція? Помста? А може — гра?

     Я вдихнула. Глибоко. Повільно. Повернулася до планера. Дві пари. Одна — з професором. І я вже знала, що сьогодні мені доведеться бути обережною. Я заблокувала номер. Підписала його просто: «Придурок».

     Стою в рушнику посеред кімнати. Волосся ще вологе, шкіра тепла після душу, повітря пахне лавандовим гелем. Я щойно витерла дзеркало, щоб побачити себе — справжню, без масок. І саме в цей момент — стукіт у двері. Різкий, наполегливий, як удар по серцю.

   — Хто там!?

   — Це комендант гуртожитку. У вас протікає вода в підвал.

     Я завмерла. Що? Я ж нічого не залишала. І чому комендант стукає так, наче хоче вибити двері? Я обережно підійшла, прочинила — і двері розчахнулися з силою, як удар. Я відскочила, але було пізно.

     Троє. Чоловіки. Великі. Рішучі. Вони не дивилися — вони оцінювали. Як м’ясо. Як об’єкт.

   — Я закричу!

   — Вперед, красуне. Усі на лекціях. Кричи досхочу.

      Все стало туманом. Я задкувала, вперлася в груди одного з них. Хотіла закричати — але не встигла. Рука на роті, груба, волога, з запахом дешевого мила. Металевий звук — наручники. Двері замкнені. Я почала прощатися з собою. Але щось у мені не дозволяло.

     Ні. Ні. Ні. Це не кінець. Це не моя остання сцена. Я не дозволю їм написати фінал.

     На мені — лише рушник. Їм байдуже. Вони заклеїли рот скотчем, грубо, швидко. На голову — мішок. Мене закинули на плече, як вантаж, як річ. Я пам’ятаю звук, як двері зачинилися за моєю спиною — і світ, який я знала, зник.

     Сходи. Коридор. Двір. Я чула все — але не бачила. Мішок на голові стискав простір. Я відчувала, як рушник сповзає, як тіло стає вразливим, оголеним. І ніхто не бачив? Білий день. Гуртожиток. Де всі?

     Мене кинули в багажник. Металевий, холодний, задушливий. Я почула, як його закрили — і звук цей відчувався як кінець історії. Як вирок.

     Дикий страх охопив моє тіло. Я намагалася звільнитися, але лише остаточно розмотала рушник. Чудово. Волосся налипло на груди та шию, руки заламані за спиною, плечі зводять судоми. Мішок на голові та заклеєний рот заважають дихати. Паморочиться в голові. Стрес? Кисень? Байдуже. Я не можу дихати. Я не можу кричати. Я не можу бути тут.

      Всі мої речі — телефон, документи, одяг — залишились у кімнаті. Я — без імені, без голосу, без захисту.

     Невже так легко викрасти людину?

     Мене винесли в рушнику в білий день на двір. І ніхто не побачив?

     Та як це, чорт забирай, сталося?

     Темрява. Метал. Тіло стискається в судомах. Я не бачу, не чую, не можу дихати. Але мозок — він не зупиняється. Він шукає вихід, хоч би в пам’яті.

     І раптом — кадри. Вечірка. Світло — м’яке, кольорове. Музика — гучна, але не дратує. Я в сукні, яку довго обирала. Хтось сміється. Хтось танцює. Я теж усміхаюся, хоча вже тоді щось було не так.