11. Крістофер.

     Коли я повернувся додому, ніч уже повністю огорнула місто. Вікна квартири зустріли мене темрявою, тишею і запахом старого дерева — знайомим, трохи заспокійливим, трохи задушливим. Я зачинив двері, притулився до них потилицею і нарешті дозволив собі видихнути.

    Це було близько. Занадто близько. І не лише до небезпеки — до неї. До того, що я не контролюю. А я не люблю втрачати контроль.

     Квартира простора, але стримана. На останньому поверсі. Панорамні вікна відкривають вид на старовинні дахи, де ніч лежить, як оксамит. Вітальня — світло-сіра, з графітовим диваном по центру, розкладеним, як я залишив його вранці. Кухня — стерильна, як операційна. Ні запаху їжі, ні ознак життя. Лише я. І тиша.

     Це не квартира для показу. Це простір для себе. Для думок, для тиші, для вибору.

Я не потребую грошей. Я потребую сенсу. І тут усе має сенс. Навіть порожнеча.

     Особливо порожнеча.

    Я пройшов повз дзеркало у коридорі. Обличчя — побите, втомлене, але очі… очі ще горіли.

     Вона була там. Вона бачила все. І не втекла. Навіть більше — вона мене врятувала. Чому? Що вона побачила в мені? Що я побачив у ній?

     Я відкрив ноутбук. Папка з документами — звіти по лікарні в південному секторі. Поставки медикаментів, витрати, підписи. І щось не сходиться. Сума — завищена. Прізвища — знайомі. Люди «Ба». Люди, які звикли, що за ними наглядають.

     Звіряю цифри. Рядок за рядком. І раптом — спогад.

     Я сиджу на холодному шкіряному кріслі. Мені шість. Стара — навпроти. Вона тримає в руках мої оцінки. Погляд — як лезо.

   — Ти маєш бути кращим, — каже вона. — Не для себе. Для нас.

     Я не розумів, що таке “нас”. Я не мав “нас”. Я мав її. І страх. Вона ніколи не кричала. Її тиша — була гірша за крик. Її дотик — як наказ. Її любов — як борг.

     Повертаюсь до екрана. Таблиця — пульсує. Підпис — фальшивий. Я знаю цей почерк. Я бачив його на документах, які мені показували не раз, коли вчили, як “керувати”.

   — Якщо ти не контролюєш — тебе контролюють, — сказала вона тоді. — А контроль — це не вибір. Це обов’язок.

     Я ніколи не мав до кого бути прив’язаним. Ні батька, ні матері. Їх забрали в мене, коли я був ще занадто малий, щоб пам’ятати голоси. Залишилась бабуся. І її система.

     Звіряю ще один файл. Поставка морфіну — завищена втричі. Пацієнтів — менше, ніж у звіті. Хтось грається. Хтось думає, що я не помічу.

     Але я помітив.

     Відкриваю новий лист. Пишу коротко. Без емоцій. Без погроз. Лише факти. І одне речення в кінці:

     «Виправте це до завтра. Інакше я виправлю вас.»

     Я натискаю “надіслати”. І знову тиша. Але тепер — це моя тиша. Я повертаюсь до вітальні. Сідаю на диван. Ребра — пульсують. Але я не думаю про біль. Я думаю про неї.

     Селена.

     Вона — не частина системи. Вона — як помилка в коді. Як тріщина в бетоні. Як щось, що не мало з’явитись — але з’явилось.

     І я не знаю, що з нею робити.

     На кухні — чайник. Я поставив воду, кинув пакетик чорного чаю. Гіркий. Як цей вечір. Як вона. Як я. Її голос — ще звучить у голові. Її дотик — ще пульсує на шкірі. Її очі — ще дивляться крізь мене. І я не знаю, що більше болить — ребра чи те, що вона змусила мене відчувати.

     Я пройшов повз вікно — за ним уже світліло. Ніч відступала, як поранений звір, залишаючи після себе тишу і втому. Ліхтарі ще мерехтіли, але небо вже набирало кольору — блідо-сірого, як мої думки.

     Спальня зустріла мене холодом. Не фізичним — внутрішнім. Простора, мінімалістична, як усе в цій квартирі. Ліжко — широке, застелене, але не запрошувальне. Я не спав у ньому вже кілька ночей. Засинав на дивані, на підлозі, де завгодно — тільки не там, де мало б бути безпечно.

      Я зняв сорочку. Рух — повільний, обережний. Ребра — пульсували, як окреме серце. Кожен вдих — як виклик. Кожен крок — як нагадування.     

     Підійшов до ліжка, сів на край. Матрац прогнувся під вагою тіла, але не дав полегшення. Просто впав на спину, дивлячись у стелю.

     Очі — відкриті. Бо закрити їх означає побачити її. Її очі. Її голос. Її дотик. І те, що вона змусила мене відчувати.

     Я не звик до цього. До бажання. До прив’язаності. До страху втратити те, що ще не моє.

     Мене розбудили надто рано — ще до світанку. Телефонний дзвінок розірвав тишу.

   — Доброго ранку, сер. Надаю вам інформацію по двох дівчатах, яку ви просили. Ви отримаєте її за декілька хвилин на пошту. Гарного дня.

     Гудки.

     На екрані спалахнуло сповіщення. В грудях гуло, в голові - хаос. Ребра боліли, руки - наче чужі. Жахливий ранок. Я не поспішав вставати. Просто відкрив файл.

     Перше прізвище — Круз.

     Та, що подарувала мені кілька хвилин забуття та насолоди. І ще — кілька годин післясмаку, який не хотів зникати.

     Блондинка. Волосся — світле, майже біле, як попіл, але живе, рухливе. Губи — завжди трохи розтягнуті в усмішці, але не для тебе. Для гри.

     Вона веде далеко не консервативний спосіб життя. Курить, п’є, танцює так, ніби тіло — її єдина зброя. І вона знає, як нею користуватись. Вона не приховує себе. Вона — як вітрина, але з подвійним дном.

     Дитина з багатодітної родини, де кожен має свої проблеми. Один брат — нещодавно з в’язниці, інший — досі там. Батько — зник. Мати — працює на трьох роботах.

     Бідність — як фон, як тло, як тягар. Але вона стала вийнятком.

     Вчителі побачили в ній щось більше. Талант. Вона вчиться, бореться, живе на межі. Вона — як лезо, що ріже крізь бетон.

     На таких дуже легко тиснути. Єдине, що для них має значення — це гроші. І чим більше грошей, тим менше проблем. Вона це не приховує. Вона це продає. Але не дешево.

     Рамона — не для стосунків. Вона — для ночей, які не забуваються. Для рішень, які не повторюються. Для тих, хто хоче втекти — але не знає куди.

     Добре. 

     Друге ім’я змусило мене сісти.