10. Крістофер.

     Відійшовши від бабусиного будинку, мене зустрів холодний вітер. Я завжди любив таку погоду — вона ніби очищає думки. Але сьогодні мені бракувало хоча б куртки. До машини було хвилин десять, і я вирішив не гаяти часу: відкрив телефон і почав шукати інформацію про руду принцесу. Наукові статті, відзнаки, фото з університету — все свідчило про одне: вона одержима кар’єрою. Жодної соцмережі, жодного сліду особистого життя.

     Ідеальна. Недосяжна. Закрита. Як сейф. І чомусь саме це мене зачепило. 

     Після тієї розмови з «Ба» в мені все кипіло. Вона знову вирішила за мене. Знову поставила мене перед фактом. Шлюб. Влада. Вбивства. І все це — як частина мого розкладу на тиждень. Наче я — її секретар, а не онук.

     Машина чекала. Я сів, завів двигун. Кулаки свербіли. Треба було щось зробити. Щось, що поверне контроль. Чому б не вбити двох зайців? Сьогодні перший день навчання. Студенти заполонили вулиці. А отже, торговці не сплять. Під одним із барів було гучно — якраз те, що треба.

     Я зайшов, узяв шот, потім ще один, і ще. Через деякий час коли алеоголь вже робив свою спаву до мене підійшла дівчина - коротке каре, топ, джинси, що облягали фігуру. Важко було не звернути увагу. Ми заговорили, я пригостив її.

   — Хочеш чогось міцнішого? - вина питала з такою милою посмішкою, що аж нудити почало.

     О, почалось. Вона думає, що я один із тих, хто шукає втечу в таблетках. Те що треба.

   — Я можу замовити нам щось інше якщо хочеш. 

   — Я не про випивку. Я знаю, де взяти дещо краще.

     Вона взяла мене за руку й повела до туалету. Постукала в кабінку з неї вийшов вийшов хлопець, приблизно мого віку. Він запропонував таблетки. Я ввічливо попросив дівчину залишити нас наодинці, а вона неохоче, але погодилась.

       Ми трохи поговорили. Потім у нього з’явились синці, а в мене - новий контакт. Я посадив його в машину. Він сам захотів у багажник - мовляв, так зручніше телефонувати. Хто я, щоб сперечатись?

       Я хотів милої розмови і вигадувати план мені не цікаво, я прийду  і натякну що їм тут не раді і обовʼязково знайдуть якщо вони не зникнуть,  обдумувати сил не було, тим більше що голова забита геть іншим. А кулаки сверблять. Через декілька хвилин я зупинився і уточнив місце зустрічі в свого нового друга. А ще трохи згодом ми вже їхали до паркінгу біля гуртожитків.

     Темрява, майже не працюючі ліхтарі. Я витягнув хлопця з багажника, і ми рушили до нових знайомств. Троє попереду, один зі мною - не так багато. Але коли картинка зникла, а потилиця вибухнула болем, я зрозумів: був ще один. Тепер їх п’ятеро. І сьогодні точно не мій день.

   — Ти хоч знаєш, кому погрожуєш?

   — Мені байдуже. Я тут, щоб попередити. Забирайтесь, поки не пізно.

     Я стою. Голова гуде. Але я стою. Бо якщо впаду — вони вирішать, що я слабкий. А я просто втомлений. І дуже злий.

   — Дякую за попередження. Але мені все одно.

     Вони наближались. Тікати нікуди. Я вирішив бити першим. Кулак - у щелепу найближчого. Один проти п’яти - шансів мало. Я тримався, поки металева труба не перерахувала мені ребра. Хруст. Потім коліно. Темрява.

      І голос. Знайомий. Галюцинація? Що вона тут робить?

     Один із них рушив до неї. Я лежав, дивився. Якщо я встану - вона матиме кілька секунд на втечу. Я зібрався, але світло врізалось в очі. Вона не тікала. Вона фотографувала.

 — Ще крок — і це фото стане головною новиною університету. А якщо зі мною щось станеться — головним доказом.

     Вона не боїться. Вона не тікає. Вона — як я. І це лякає.

     Вони завмерли. Я знову втратив зв’язок із реальністю. Гул у вухах. Потім голос:

  — Ми ще поговоримо. Але спершу — з красунею.

     Я маю встати. Я маю її захистити. В грудях пече. Страх - незвичний, але справжній. Вони йдуть до неї. І знову темрява.

     А потім - її дихання поруч. Я зібрав усі сили й обійняв її. Вона має бути в безпеці. І знову провал.

     Не знаю скільки я був у відключці як почув неймовірне печіння на губах, а ще приємне поколювання. Що з біса вона зробила? 

      Я застогнав. Її обличчя - перелякане, близьке. Я міг би її поцілувати. Що за думки? Все болить, але байдуже. Вона ціла.

   — Підйом, герою. Нам треба йти.

     Її голос тремтів. Волосся звисало з обох боків мого обличчя. Я встав - і одразу різкий біль в боці ледь не повалив мене на землю. Але вона втримала мене. Маленька, але сильна. Вела мене до гуртожитку. 117 кімната. Запам’ятав.

     Кімната маленька. Я займаю весь простір. Вона пішла по аптечку. Я сів, трохи прийшов до тями. Вухо гуде. Струс? Можливо. Ідіот? Точно.

     Поки вона пішла по аптечку я зміг самостійно сісти і трохи прийти до тями.

     Вона повернулась, почала змивати кров. Затримала погляд на синцях від наручників. Але мовчала. І мовчки дивився, як вона працює. Потім - її очі. Бинт до губ. Жар по тілу. Кров відійшла від голови. Непідходяще місце. Я мушу себе стримати.

      Вона робила це так зосереджено що я вирішив її не відволікати, а просто насолоджувався видовищем. Коли вона наблизилась ще ближче щоб витерти щось на моєму чолі я піддався секундній слабкості і зловив її за запʼястя. Дивився в ці очі і контроль тихо покидав мене. 
     Якщо я зараз не розірву зоровий контакт — розірву її одяг. І це буде помилка. Велика. Але бажана.

   — Я знаю, що це неприємно. Але ти сам винен. Будь дорослим хлопчиком і дай мені закінчити.

     Вона — як хірург. Точна. Спокійна. І чомусь це заводить більше, ніж має.

     Якби ти знала як я хочу закінчити. Мені треба завʼязувати з цими думками інакше я збожеволію.

   — Якщо хочеш щось сказати — скажи. А не витріщайся.

   — Ти переслідуєш мене?

     Перше, що спало на думку. Без фільтрів. Без логіки. Просто — реакція. Але що вона робила на паркінгу? Чому саме там? Чому саме тоді?

   — Ти знущаєшся? Я тебе врятувала! Світ не крутиться довкола тебе. І якщо врахувати, скільки в мене через тебе проблем — я б просто пішла собі далі!