9. Селена.

   — Давно не бачились, Леоне.

     Під час спалаху я впізнала обличчя - студент із моєї лекції. Це ім’я — як зброя. І тепер — він бачить мене. І знає, що я бачу його.

     Один із чоловіків присів над побитим хлопцем, щось йому сказав. Я почала рахувати. Гучно. Злісно.

   — Один.

   — Два. 

   — Три.

     Той, що був найближче, підійшов впритул. Я не відступила.

  — Ми ще зустрінемось красуне. Але наступного разу це буде на моїх умовах і я впевнений що тобі не сподобається. 

     Вони пішли. Я залишилась стояти, як вкопана. Що не година - то краща за попередню. Але я жива. І хтось — завдяки мені.

    Я підійшла ближче. Він лежав нерухомо, обличчя напівв тіні, дихання — важке, уривчасте. Я не стала його піднімати — інтуїція підказала: спершу зв’язок.

    Дістаю телефон. Натиснула кнопку. Чорний екран. Розрядився.     

     Чорт.

     І перше, що промайнуло в голові — добре, що ті п’ятеро не знають. Добре, що вони вже пішли. Бо якби залишились — я була б беззахисна. Повністю.

     Озирнулась. Порожньо. Тиша. Лише місячне світло ковзає по асфальту, як холодний погляд. Я присіла поруч. Пульс — слабкий, але є. Дихання — поверхневе. Осінь пронизує до кісток. Переохолодження — не питання, а факт.

     Я нахилилась ближче, щокою торкнулась його обличчя — шукала тепло, життя. І раптом — міцна рука обіймає мене за талію. Рух — різкий, але не агресивний. Захисний. Знайомий.

     Очі звикли до темряви. Це він. Той самий.

     І щось у мені здригнулось. Не страх. Не паніка. Щось інше.

     Він лежав, притиснутий до мене, і я відчувала його тепло — нерівне, ламке, але живе. Рука на моїй талії не відпускала. Не стискала, просто тримала. Як щось, що не хоче зникнути.

     Я не рухалась. Дихала повільно. Відчувала, як його подих ковзає по моїй шиї. Як серце б’ється — не в мені, а поруч. І це дивно. Це неправильно. Це… надто близько.

   — Ти мене чуєш? — прошепотіла я.

     Він не відповів, але очі — відкриті. Темні. Сині. Глибокі. І дивляться прямо на мене. Не як на рятівницю. Як на щось знайоме. Як на щось важливе.

     Я відвела погляд. Потрібно діяти. Потрібно рухатись. Але тіло — не слухається. Ноги — ватяні. Руки — тремтять. І не від страху. Від чогось іншого. 

     Та за що це все мені! 

     І нічого розумнішого не спало на думку, ніж… вкусити побитого хлопця.

Горіти мені в пеклі.

     Я спершу поцілувала його губи - теплі, розбиті - а потім вкусила. Це спрацювало. Він застогнав і розплющив очі. Я підвелась, обережно допомогла йому встати. Не знаю, яка вища сила змилувалась наді мною, але він, стогнучи підвівся. Він важкий, але не чинить опору. Обперся на мене, і ми рушили. Повільно. Крок за кроком. До гуртожитку. До моєї кімнати.

      Світло ліхтарів ковзало по його обличчю. І я бачила — вилиці, губи, сліди ударів. Але щось у ньому було сильніше за побої. Щось, що не зламалось.

     І тоді — дивна реакція. Тіло — як струм. Як спалах. Як щось, що не питає дозволу. Я не знаю, хто він. Я не знаю, чому він тут. Але я знаю — ця ніч залишиться зі мною.

     Мені пощастило: моя кімната - одна з найвіддаленіших, і комендант сюди навідується рідко. Я зачинила двері кімнати, притримуючи його плечі. Він ледве тримався на ногах, але не падав. Внутрішня сила — як інстинкт. Як щось, що не дозволяє зникнути.

     Світло — приглушене, тепле. Моя кімната — невелика, але затишна. Книги, плед, чашка з недопитим чаєм. І тепер — він. Чужий. Побитий. Живий. Дотягла до свого крихітного диванчика. Він зайняв його повністю — тіло велике, сильне. Дивно, як ті хлопці змогли його повалити. Хоча проти п’яти важко встояти. Я навіть почала хвилюватися, чи витримає диван його вагу.

      Він заворушився, спробував підвестись — невдало, але виглядало це кумедно.

   —  В ванній є аптечка. Зараз принесу.

      Я повернулась з аптечкою. Він уже сидів, голову опустив, одна рука звисала, другою тримався за ребра. Побитий. Завжди казала, що насильство — не вихід. Але зараз — я бачу його наслідки. І мені болить. Схоже, йому добряче дісталося по голові. Вже не такий дотепний, як у туалеті. Карма — зла пані.

     Сіла перед ним на коліна. Зробила тампон з бинта, змочила антисептиком і почала обробляти порізи. На руках — свіжі, темні синці. Моторошно. Я завжди засуджувала насильство. Все можна вирішити словами. Завжди.

     Його шкіра — гаряча, як після лихоманки. Кожен дотик — як маленький електричний розряд, що пронизує пальці і розливається по тілу. Приємно. Несподівано. Небезпечно.

      Він мовчки дивився. Сині очі. Чорне волосся. Привабливий. Але зараз — навіть не дратує. Просто хлопець, якому боляче. Примружився, коли я торкнулась губи. А коли потягнулась до подряпини на чолі — схопив мене за зап’ясток.

     Його пальці — теплі, сильні, але не грубі. Як щось, що не хоче відпускати. Як щось, що шукає опору.

   — Я знаю, що це неприємно. Але ти сам винен. Будь дорослим хлопчиком і дай мені закінчити.

     Погляд здивований, але руку не відпускає. Як дитина, що впала з велосипеда й не розуміє, що відбувається. Він кілька разів хотів щось сказати, але мовчав. Це дратує.

   — Якщо хочеш щось сказати - скажи. А не витріщайся, як невідомо на що.

   — Ти переслідуєш мене?

     Що?! Я? Переслідувати? Я — рятувала. Я — витягала. Я — тягнула тебе сюди, коли могла просто пройти повз.

   — Ти знущаєшся? Я тебе врятувала! Хто знає, що ті хлопці б з тобою зробили, якби я не проходила повз. Світ не крутиться довкола тебе. І якщо врахувати, скільки в мене через тебе проблем - якби я знала, що це ти, то просто пішла собі далі!

   — Добре… Ти ціла, принцесо?

   Принцесо? Справді? О це так зміна настроїв, схоже голову йому таки добряче відбили. Він потягся рукою мені до обличчя, щоб забрати з нього волосся яке добряче розкуйовдилось поки я його тягла сюди. Але я в це не гратиму, в мене завтра повно справ і мені просто необхідно відпочити.