7. Крістофер.

     Вона влетіла в аудиторію, як буря — не з пафосом, а з реальністю. Вдарилась у мене, як у стіну, і я міг би втримати її, міг би сказати щось дотепне, але натомість — просто відступив і кинув:

   — Я не з нею.

     Це було жорстко. Навмисно. Я хотів, щоб вона відчула, що не має на мене впливу. Але щось у її обличчі — не розгубленість, не образа — змусило мене насторожитись. Вона не зламалась. Вона зібралась.

     І коли професор Рейнольдс представив її, я вже знав, що це буде не просто виступ. Це буде щось інше.

     Вона підійшла до кафедри. Без тремтіння. Без фальші. Її голос — рівний, чистий, як лезо. Вона не читала — вона говорила. І кожне слово — як удар по моїй броні.

     Я помітив, як студенти нахиляються вперед. Як професор киває. Як вона тримає увагу, як диригент оркестру. І тоді — її погляд зустрів мій. Він не тремтів. Не шукав схвалення. Він просто був. Прямий. Чесний. І я не зміг відвести очей.

     Це було нове.

     Я звик, що на мене дивляться з обережністю. З цікавістю. З бажанням. А вона — дивилась, як на рівного. Як на того, кого не боїться. І це мене зачепило сильніше, ніж я готовий визнати.

     Вона говорила про революції, про фрагментацію, про дзеркала суспільства. А я думав: вона — дзеркало. І я не впізнаю себе в ньому.

     Коли лекція закінчилась, я не пішов. Я залишився. І дивився, як вона говорить із професором. Професор Рейнольдс сів на край столу, навіть так залишаючись вищим за неї. Вони мило спілкувались, він усміхався, вона поправляла волосся. А коли він засміявся вголос, а вона відповіла йому, щось перевернулось у мені. Щось клацнуло. Як запобіжник. Як спусковий гачок. Я дивився, як він сміється, як вона відповідає, і стискав кулаки так, що кістки хрустіли.

     Саймон щось бурмотів, але я вже не чув. У голові — гул, у грудях — тиск, як перед вибухом. Треба забиратись звідси. І чимдалі, тим краще.

  — Як щодо випити сьогодні, Саймоне?

   — Не маю нічого проти, але спершу тренування. Після — обома руками за.

   — Нагадай, будь ласка, хто з твоїми розмірами взяв тебе в команду?

    Жарт. Захист. Відволікання. Якщо я не можу сьогодні контролювати себе — хоча б контролюватиму розмову.

    На телефон надходять смс: 

     «Зустріч призначено. Особняк. 19:00. Не запізнюйся.»     
     «Вона вже вдягнена. Це завжди поганий знак.»

     «Стіл накрито. Але не для вечері. Будь готовий говорити, слухати і не сперечатись.»

     «І ще — не забудь документи по північному контракту. Якщо не привезеш — буде розмова не про бізнес.»

     Ці повідомлення — короткі, сухі, як постріли. Вони не залишають простору для інтерпретацій. «Ба» не любить повторюватися. І якщо вона вже вдягнена — це не просто зустріч. Це ритуал. І я це знаю.

   Перечитав повідомлення. Кожне — як удар по ребрах. Ба не пише сама. Вона диктує. І якщо вже вдягнена — це не просто зустріч. Це демонстрація. Вона не любить, коли я запізнююсь. Але сьогодні я вже запізнився — внутрішньо.

     Я рушив до маєтку. Дорога — знайома до болю. Старі дерева, що схиляються над асфальтом, мовчазні охоронці. Камери — кожні двадцять метрів. Ворота — чорні, ковані, з гербом, який я ненавиджу. Вони відкрились без запиту. Мене тут чекають.

      Особняк — як музей влади. Високі стіни, мармурові сходи, портрети предків, які дивляться з осудом. «Ба» вірить у кров. У порядок. У страх.

     Я зайшов у хол. Тиша — густа, як мед. Лише годинник на стіні цокає, як відлік до вироку.

   — Вона в бібліотеці, — сказав один із охоронців. — І не в гуморі.

     Я кивнув. Нічого нового.

     Бібліотека — її тронна зала. Темне дерево, старі книги, запах шкіри і пилу. Вона сидить у кріслі, як королева. Вдягнена в темно-синє, волосся зібране, очі — холодні.

   — Ти запізнився, — каже вона, не піднімаючи голосу.

   — Я тут.

   — Це не відповідь.

     Я кидаю на стіл документи. Вона не дивиться. Вона дивиться на мене.

   — Що з тобою, Крістофере? Ти неуважний. Ти не в ритмі. Ти досі не в грі.

   — Я втомився.

   — Втома — для слабких. Ти — мій спадкоємець. Ти не маєш права на втому.

     Я мовчу. Бо якщо скажу — вибухну.

   — Сідай, — каже вона, не дивлячись. Я сідаю. Не тому, що хочу. А тому, що так заведено.

   — Ти слабкий, Крістофере. Не фізично. Внутрішньо. Ти дозволяєш собі сумніви. А сумніви — це отрута для спадкоємця.

      Вона не чекає відповіді.

   — Я вирішила, що настав час. Ти маєш одружитись. — Весілля призначено на суботу, — каже вона, наче мова йде про погоду.

     Я не реагую. Бо не вірю. Бо не хочу вірити.

   — Її звуть Вівʼєн, ти напевно здогадався. Донька Лео. Твого хрещеного. Моєї правої руки. Ми з ним усе обговорили. Вона вихована, розумна, красива. І головне — слухняна.   

     Вівʼєн — висока, струнка, з ангельськими рисами обличчя, які не мають нічого спільного з ніжністю. Її краса — як мармурова статуя: бездоганна, але холодна. Очі — світлі, майже прозорі, як лід, що не віддзеркалює, а пронизує. Усмішка — рідкісна, контрольована, більше як жест ввічливості, ніж емоція.

     Вона говорить чітко, без пауз, без інтонацій. Її голос — як добре налаштований інструмент, що не грає мелодій, а передає команди. Вівʼєн не сперечається — вона фіксує. Не запитує — вона вже знає. Її розум — гострий, як лезо, але не блищить. Він не шукає істину — він виконує функцію.

     Іноді мені здається, що це вона — справжня спадкоємиця для старої. Не я. Вона — втілення дисципліни, порядку, безпомилкової логіки. Вівʼєн не має слабкостей. І саме тому вона небезпечна.

    Вона не боїться крові, але не прагне її. Вона не любить — вона обирає. Її присутність — як тінь, що не падає, а стоїть поруч. І якщо стара хоче зробити мене сильним — вона обрала правильну зброю.

      Але я не хочу зброї. Я хочу життя.

   — Ти не запитала мене, — кажу.

   — Я не мала потреби. Ти — спадкоємець. А спадкоємці не обирають. — Це влада, Крістофере. І вона не терпить хаосу. Ти маєш бути сильним. А сильний чоловік — це той, хто має жінку поруч. Не емоцію. Не пристрасть. А союз.