6. Селена.

     Я стою посеред жіночої вбиральні, намагаючись зібрати думки. Простір навколо — стерильно-білий, з холодним світлом, що падає з ламп, наче допитливий прожектор. Дзеркала — великі, безжальні, відбивають кожну емоцію, кожен порух. Плитка на підлозі блищить, як лід, і здається, що навіть вона осудливо дивиться на мене.

     Цей хлопець… Хто він такий, і що собі уявляє? Невже вважає, що раз природа щедро обдарувала його милим обличчям і непоганою статурою, то йому дозволено все? Він явно не розуміє, з ким зв’язався. 
      Ідіот.

      Я підійшла до дзеркала, щоб хоч трохи охолонути. Обличчя - кольору мого волосся, яскраво-руде, як сигнал тривоги. Набрала в долоні холодної води, і саме в цей момент позаду пролунало хихикання:

   — Чим же треба було займатись з тим красенем у кабінці, щоб так розчервонітись?

     Моя злість закипіла. Але я змусила себе вдихнути глибше. Зараз не час. У мене попереду дві лекції: історія з професором Рейнольдсом і заняття з Еліотом Харпером, де я маю бути його асистенткою. Одна — як студентка, інша — як помічниця. І на першу я вже запізнююсь.

      Я не вийшла з туалету — я вилетіла. Коридори кампусу — довгі, з високими арковими стелями, що зберігають шепіт історії. Стіни — з темного каменю, прикрашені старими афішами, портретами видатних викладачів і цитатами, що вже стерлись від часу. Вікна — вузькі, готичні, крізь які осіннє світло пробивається, як крізь вітражі. Повітря пахне папером, кавою і трохи — втомою.
     Я мчу, не знаю, скільки разів перевищила допустиму швидкість пересування кампусом, але до аудиторії дісталась саме вчасно. 

     Перед дверима — професор Рейнольдс. Високий, елегантний, з тією академічною стриманістю, яка не заважає бути людяним. Він щойно закінчив розмову з кимось із колег, і, побачивши мене, зупинився.

   — Міс Вейв, — сказав він, — я щойно переглянув ваш аналіз по темі «Історичні паралелі в політичних системах». Вражений. Ви не просто читаєте — ви бачите глибше.
   — Дякую, професоре. Я старалась. Це була складна тема, але мені здається, вона зараз як ніколи актуальна.

   — Саме так. І я хочу, щоб ви сьогодні поділились своїми думками з аудиторією. Не як студентка, а як дослідниця. Ви готові?

   — Готова, — відповіла я, хоча серце вже билося в горлі.

   — Чудово. І ще одне — не звертайте уваги на шум довкола. Ви — не просто частина цього університету. Ви — його майбутнє.

     Я кивнула, намагаючись не розплинутись у вдячності. В цей момен по спині побігли сироти. Я відчула важкий погляд мені у спину. Обернулася. Його погляд — гострий, як лезо. Хто він такий? 

     Відчинила двері щоб увійти і вдарилась усім тілом у щось тверде, що стояло просто перед входом.

     Чорт. 

     Аудиторія — амфітеатр із дерев’яними рядами, що скриплять при кожному русі. Стеля — висока, з люстрами, які нагадують старовинні канделябри. На стінах — карти, схеми, репродукції. Усе тут дихає знанням, але саме зараз всі ці знання дивляться на мене.

     Уся аудиторія повернула голови. Професор зупинився і втупився в нас. А той самий голос, який я вже починаю ненавидіти, спокійно промовив:

  — Я не з нею.

     І сів на своє місце, залишивши мене сидіти на сходах, як сцену з поганої комедії.

      Я навіть не знала, що брови професора Рейнольдса можуть злетіти так високо.

     Аудиторія вже заповнена. Студенти сидять у півколі, хтось із ноутбуками, хтось із блокнотами, хтось просто спостерігає. У повітрі — очікування. Професор Рейнольдс стоїть біля кафедри, його постава — пряма, голос — чіткий.

   — Сьогодні ми маємо нагоду почути не лише мої думки, — каже він, — а й голос молодої дослідниці, яка вже зараз демонструє рівень, гідний наукової спільноти. Міс Вейв, прошу вас до слова.    

     Я підіймаюсь. Кроки — наче луна в голові. Серце б’ється швидше, але я не дозволяю собі зупинитись. Я вже не просто студентка. Я — та, кого слухають.

     Професор Рейнольдс відійшов убік, залишивши кафедру мені. Я стояла перед аудиторією, тримаючи в руках кілька аркушів із тезами, але не дивилась на них. Я знала, що хочу сказати. І знала, як.

   — Доброго дня, — починаю, — сьогодні я хочу поговорити про історичні паралелі в політичних системах. Про те, як минуле не просто повторюється, а трансформується — і як ми можемо це передбачити.

     Голос — рівний, впевнений. Я бачила, як студенти нахиляються вперед, як відкривають ноутбуки, як починають записувати. Я говорила про Римську республіку, про Французьку революцію, про сучасні авторитарні режими, які маскуються під демократії. Я не просто цитувала — я пояснювала, пов’язувала, показувала логіку.

   — Історія — це не набір дат. Це набір рішень. І кожне з них має наслідки, — сказала я, і в цю мить мій погляд випадково зустрівся з його.

     Він сидів у останньому ряду. Поза — розслаблена, але очі — напружені. Він дивився на мене не як на студентку, не як на професора. Як на щось, що не вписується в його систему. І я не відвела погляду. Я просто продовжила.

   — Ми маємо не просто вивчати минуле. Ми маємо вчитись бачити його в теперішньому. Бо політика — це дзеркало суспільства. І ми — його відображення.

     Коли я закінчила, професор Рейнольдс підійшов до кафедри.

   — Блискуче. Дякую, міс Вейв. А тепер — запитання.

     Рука піднялась одразу. Студент із другого ряду:
   — А як ви вважаєте, чи можна порівнювати сучасну політичну поляризацію з подіями перед Першою світовою?

   — Частково, — відповіла я. — Але важливо розуміти, що тоді поляризація була між імперіями, а зараз — всередині суспільств. Ми маємо справу не з геополітикою, а з соціальною фрагментацією. І це — інша динаміка.

     Ще одне запитання — про роль медіа. Потім — про економічні чинники. Я відповідала легко, чітко, без пауз. І бачила, як професор усміхається. Як студенти кивають. Як навіть ця «шафа», здається, трохи нахилився вперед.

      Коли лекція закінчилась, студенти почали виходити. Я зібрала свої аркуші, але професор зупинив мене: