8. Селена.

     Після лекції я повертаюсь до професора Харпера. Він кидає на мене короткий, але теплий погляд — той, що означає: «Ти справилась». Я беру частину робіт на перевірку, сідаю за стіл у кутку аудиторії, і вже за кілька хвилин повністю занурена в тексти.

     Я читаю, аналізую, роблю нотатки на полях. І ловлю себе на тому, що мені це не просто подобається — це приносить задоволення. Я бачу, як студенти мислять, як шукають, як помиляються. І як ростуть. Я відчуваю себе частиною їхнього шляху. І це — найцінніше.

   — Ви маєте дар, — каже Еліот, проходячи повз. — Ви не просто бачите помилки. Ви бачите потенціал.

      Я усміхаюсь. Не з гордості — з вдячності. Бо він бачить те, що я довго ховала. Те, що я плекала в собі, як таємний сад.

   — Дякую. Це, мабуть, тому, що я сама ще студентка. Я знаю, як це — боятись бути неправильним.

    — І саме тому ви — правильна, — відповідає він, і йде далі, залишаючи мене з думкою, що, можливо, я справді на своєму місці.

      До мене підходить одна зі студенток — невпевнена, з тремтячими руками.

   — Перепрошую, можна запитати? Я не зовсім зрозуміла, як краще структурувати есе…

     Я пояснюю. Спокійно, чітко, з прикладами. І бачу, як її очі світлішають. 

   — Тепер зрозуміло. Дякую вам. Ви пояснюєте краще, ніж деякі викладачі.

     Я усміхаюсь. Не тому, що це комплімент. А тому, що це — підтвердження. Я справді можу. Я справді тут не випадково.

     І в цю мить я відчуваю: я не просто працюю. Я — в потоці. В тому стані, коли все навколо — продовження тебе. Коли знання — це не те, що ти маєш, а те, чим ти дихаєш.

    Коли усі студенти залишають аудиторію, починаю збирати і свої речі. Потрібно ще дещо віднести в свій маленький кабінет. Моє місце спокою. І можна повертатися в гуртожиток.

   — Вже збираєтесь іти, міс Вейв?

   — Так. Графіки надіслала вам на пошту, наступним листом — деталі зустрічі. Роботи студентів перевірила, оцінки виставила — це теж у вас.

   — Ти неймовірна, ти знаєш про це?

   — Оу, дякую. Мені дуже приємно…

     Містер Харпер підійшов до дверей і став перед виходом. Його постать — спокійна, впевнена, як завжди. Але щось у його погляді змінилося. Він більше не просто професор. Він — чоловік, який щось хоче.

   — Ти б не хотіла випити кави? Просто поговорити поза робочою атмосферою.

     Мить. Тиша. Внутрішній холод.

     Він запрошує мене на вечерю? Чи це не буде конфлікт інтересів.

   — Пробачте, сьогодні маю ще багато справ у гуртожитку. Можливо, іншим разом.

   — Ви мені подобаєтесь. І як працівник, і як людина.

     Ось воно. Погляд, що ковзає по мені, як скальпель. Не грубий, не нав’язливий — але той, що зчитує. Я не хочу цього. Я не хочу бути «людиною, яка подобається». Я хочу бути професіоналом. Людиною, яку поважають, а не оцінюють очима.

     І щось у мені стискається. Не страх. Не сором. А пам’ять. Та, яку я не хочу згадувати. Та, що бринить у тілі, як струна, яку хтось колись смикнув надто сильно. Я не хочу повертатись туди. Я не хочу знову відчувати себе предметом. Я не хочу знову думати, що це моя провина.

   — Пробачте, мушу бігти.

     Я проскочила під його рукою і швидко залишила аудиторію. Що це, в біса, було?

     Чому я маю тікати? Чому я маю боятись? Я не слабка. Я не дурна. Але іноді — я просто жінка, яка хоче спокою. Я просто людина, яка хоче, щоб її не торкались без дозволу — навіть словами.

     Коридор здається довшим, ніж зазвичай. Кроки — гучніші. Повітря — важче.

     Я не плачу. Я не злюсь. Я просто йду. І думаю: я не дозволю цьому зламати мене. Я вже була там, де сором і злість — єдине, що залишалось. І я вийшла звідти. Я виросла. Я вибрала себе.

     І я не дозволю нікому знову зробити мене меншою.

     По дорозі забігаю в свій кабінет. Зачиняю двері на замок. 
     Кабінет — мій притулок. Маленький, трохи захаращений, але живий. Я відчиняю двері, і повітря зустрічає мене знайомим запахом — кави, паперу, трохи ванілі. Я не знаю, звідки вона — можливо, з блокнота, можливо, з мене.

     Стіл — старий, дерев’яний, з потертостями, які я не хочу прибирати. Вони — як сліди думок. На ньому — ноутбук, блокнот із закладками, ручка, яку я завжди кладу під кутом. Поряд — чашка з недопитою кавою. Вона вже холодна, але я не викидаю її. Це — частина ритуалу.

     Я сідаю. Не для роботи. Для тиші.

     На полицях — книги. Історія, філософія, поезія. Деякі з них — із маргіналіями, які я писала вночі, коли не могла заснути. Я не дозволяю нікому їх читати. Це — мої розмови з собою.

     На стіні — фотографія мами. Чорно-біла. Вона усміхається, тримає книгу. Я ніколи не говорю про неї. Але вона тут. Завжди.

      Я дивлюсь у вікно. Внутрішній дворик — тихий, осінній. Листя падає повільно, як думки, які не поспішають. Я люблю це вікно. Воно не показує світ. Воно показує паузу.

     Я заплющую очі. На мить. І думаю: сьогодні щось змінилось. Не в лекції. В мені.

     Його погляд. Його тиша. Його присутність — як виклик. Як щось, що не вписується. Як щось, що я не планувала.

     Я не боюсь. Але я насторожена.

     Надворі вже добряче стемніло. Годинник показував далеко за північ. Схоже, я захопилась роботою. Вуличне освітлення ще працювало, і це нагадало мені про вечірні прогулянки рідним містечком. Теплі спогади.

     А тут — ні.

     Проходячи повз паркінг, я почула дивні звуки. Схожі на бійку. Інстинкти кричали: «Біжи!» Але якщо хтось у халепі - як я зможу жити з тим, що не навіть не намагалася  допомогти?

     Я повільно підійшла до джерела звуків. У місячному сяйві на землі лежав чоловік, а п’ятеро інших били його ногами.

  — Ану зупиніться! — Ідіотка. Одна. Без зброї. Без підтримки. Але я не могла мовчати. Я не така.

     П’ятеро голів повернулись у мій бік. Коліна тремтять. І нехай хтось після цього скаже, що я розумна.

     Секунда. Дві. Один із них рушив до мене. Я дістала телефон, увімкнула камеру і зробила фото зі спалахом.