4. Селена.

     Перша лекція пролетіла так швидко, що я й не встигла усвідомити — це мій перший робочий день. Поруч із професором ми виглядали як імпровізований тандем: він пояснює, я підхоплюю, студенти кивають. Синергія? Можливо. Але точно було відчуття, що ми граємо на одній хвилі.

     Після заняття я взялася перевіряти частину літніх робіт студентів. Але це не аналізи твору, це — відмазки в художньому стилі. “Я не встиг, бо було спекотно”, “Тема мене зачепила, але комарі кусали”, “Я хотів написати більше, але згорів на сонці”. Читаєш і думаєш: може, це новий жанр — літня комедія замість академічної роботи?

  — Гарно попрацювали, — кажу я, дивлячись на професора Еліота Харпера. Він той, з ким мені випала честь працювати: статний чоловік середнього віку, який уже починає носити сивину як стильний аксесуар. Його очі уважні, але час від часу в них проскакує така іскра, ніби він знає більше, ніж говорить. І це робить його пояснення ще цікавішими.

     Еліот Харпер має справжню пристрасть до досліджень. Його статті — це не сухі тексти, а радше карти, де він прокладає нові маршрути для науки. Працювати поруч із ним — це ніби щодня бути на репетиції відкриття. І так, він мене захоплює. Не тому, що бездоганний, а тому, що справжній.

— Дякую, ви дуже добре впоралися з першим днем, і я впевнений студенти це відчули.

     Я глянула на телефон — до наступної лекції лишається всього п’ять хвилин, а аудиторія ще й в іншому корпусі.

   — Перепрошую, мушу вже бігти, але дуже рада нашій розмові. Побачимось трохи пізніше. 

    Я біжу коридором, а в голові шумлять думки. Все відбувається надто швидко: перша лекція вже позаду. І я усвідомлюю — я справді тут. Не в кабінеті батьків, не серед ювелірних інструментів, а в університеті, серед книг, студентів, ідей. Поруч — професор, чиї статті читають у наукових журналах. Це не сон. Це нова реальність. Моє життя. Моє вибране життя.

      Коридори університету — довгі, з високими стелями, що відлунюють кожен крок. Світло з великих вікон ллється на старі дерев’яні підлоги, створюючи плями тепла на холодному камені. За вікнами — осінь у всій своїй красі: клени, що палають червоним, студенти, які поспішають, загорнувшись у шарфи, і небо, яке вже не літнє, але ще не зимове — глибоке, з легким серпанком.

      Нарешті діставшись до потрібної аудиторії, я раптом зловила себе на абсурдній думці, можливо варто записатись на марафон? Якщо вже так бігати, то хоча б з медаллю в кінці.

     Заскочила всередину, швидко окинула поглядом зал: попереду все зайнято, кілька місць позаду, ще декілька з іншого боку, але щоб дістатись туди, треба або обійти через інші двері, або влаштувати шоу з акробатики, пролазячи між рядами. Вирішено — сідаю позаду.

     Роблю крок — і перечіпаюсь. Класика: перша лекція в ролі студентки в цьому році, а я вже демонструю свою незграбність. Мабуть, це теж частина мого стилю — нагадувати собі, що ідеальність мені точно не світить.

     Бляха. Впасти наче не входило в мій план… але, схоже, доведеться його переписати. Я заплющую очі, вирішуючи не бачити власного провалу й просто віддатися гравітації. Минає секунда, ще одна — а я все ще стою. Ну от, навіть падіння не виходить як слід.

     Більше того, мене щось тримає. Може, це стіна, може, власна впертість, а може, Всесвіт вирішив, що падіння сьогодні не в програмі. І я стою, дивуючись, як навіть моя незграбність отримала другий шанс.

     За секунду наважуюсь розплющити очі. Переді мною — справжня шафа, але, чесно кажучи, напрочуд красива. Високий, міцний, руки — ніби створені для того, щоб ловити таких, як я. І так, доведеться визнати: ця “шафа” щойно врятувала мене. І моє его. І, можливо, трохи мою репутацію.

   — Я, мабуть, сяду, — я прочистила горло, намагаючись зібрати залишки гідності. — Але я не зможу сісти, якщо ти й далі триматимеш мене. Дякую.

     Хоча, якщо чесно, його руки тримають так міцно й спокійно, що частина мене зовсім не поспішає вириватися.

      Окей. Це вже не просто незручність. Це сцена з якогось романтичного фільму, тільки без музики і з моїм червоним обличчям.

     Він усе ще тримає мене. Обличчя я не бачу — світло з-за дверей засліплює, залишаючи лише силует. Але рука, що обіймає мою талію, без сумніву перетинає межу моїх особистих кордонів.

   — Щоб я могла сісти, мені потрібно, щоб ти мене відпустив, — кажу рівно, без паніки, але з чітким натяком.

     Повторюю вдруге, вже з легким усміхом, ніби нагадую: я не планую залишатися в його руках назавжди. Знову нуль реакції. Чудово. Схоже, в момент героїчного порятунку в бідолахи слуховий апарат вирішив піти на пенсію. Доведеться подумати про компенсацію.

     Робити нічого — починаю вибиратись з його рук. Вони, між іншим, удвічі більші за мої, тож це не просто втеча, а майже квест. Але я люблю виклики, і вже майже вириваюсь… аж раптом розумію: він усе ще тримає мене за руку. 

     Його пальці охоплюють мою запʼястя так міцно, що я відчуваю різницю в силі. Моя рука губиться в його, і це дивне відчуття — між безпекою та збентеженням. Я намагаюся вирватися, але частина мене чомусь не поспішає.

     Голос лектора різко прорізає простір аудиторії:

   — Прошу всіх зайняти місця, ми починаємо. — Його слова стають сигналом, і хлопець нарешті відпускає мою руку.

     Хуух. 

     Я опускаюсь на стілець, намагаючись виглядати так, ніби все відбувається природно. Та відчуття, що мене щойно тримали, як крихку кришталеву вазу, не відпускає. Хто він — не знаю. Ні імені, ні прізвища. І, якщо чесно, мені це байдуже. Я не шукаю нових знайомств, не прагну історій. Але вдячна, бо впасти на другій лекції — це було б занадто навіть для моєї незграбності.

     І все ж, не можу не відзначити: я вже встигла залишити свій слід, я вже стала головною героїнею маленького спектаклю.

    Я дивлюсь на свою руку. Там, де його пальці торкались шкіри, ще пульсує щось дивне. Ніби нерви прокинулись. Ніби тіло сказало: «О, привіт, ми ще живі». Це не біль. Це не дискомфорт. Це — реакція. Чиста, фізіологічна. Як коли торкаєшся металу, що щойно був на сонці — і він обпікає, але не ранить. Серйозно? Я вже аналізую власну руку, ніби це головна тема дня. Досить. Лекція почалась, і якщо я не хочу відзначитися ще й як мрійниця, треба нарешті слухати.