3. Він. Крістофер Нордстрем.

     Ще одна осінь. 

     Терміни сиплються, як осіннє листя — безжально і точно. Щодня я наближаюся до межі, яку довго уникав. 25 — не дата, а тінь, що спадала з родинної пам’яті, як щось вирішене за мене.

     Я прокинувся зранку, почистив зуби та сходив у душ, потім зарядка, одяг і на вихід. Рухи автоматичні. Наче я — механізм, запрограмований на виживання. Ніхто не питає, чи я хочу цього дня. Він просто приходить. І я йду йому назустріч, як солдат на фронт, без права на відступ. На секунду затримав погляд у дзеркалі. 

     Мої риси обличчя дістались мені від обох батьків порівну, в мене широка щелепа від батька і впалі вилиці від матері, від батька в мене форма очей і брів, від мами колір очей та волосся, тож у мене вугільно чорне волосся та блакитні очі, чудова бляха комбінація. Вузькі губи від батька та прямий ніс від матері. Природа ще той жартівник, люди яких я втратив ще змалечку, щодня дивляться на мене з усіх дзеркал.

     Я бачу їх у собі — не як спогад, а як відбиток. Кожен погляд у дзеркало — це зустріч із тими, кого вже немає, але хто не зник. Їхні риси - мої риси. Їхні історії - мої тіні. Іноді мені здається, що я - це просто продовження їхнього незавершеного речення.

     А потім я виходжу з кімнати. Йду на лекції, де говорять про лідерство, стратегії, управління людьми, побудову імперій. Усе це звучить як підготовка до великої кар’єри, але насправді — це репетиція ролі, яку я ніколи не обирав.

     «Ба» кричить, що я маю бути готовим. Що тільки я здатен втримати все це — спадок, очікування, тягар.
Але я не хочу тримати. Я хочу відпустити. Я прагну бути собою, а не тінню чужих планів.

     Це мій останній рік навчання — рік уявної свободи, яка насправді лише відтермінована повинність.

     Стара цього року немов зірвалась із ланцюга. Видно, вона втомилась — хоче на пенсію, але не може піти, поки не переконається, що я “готовий”. Саме вона наполягла на цьому довбаному університеті, на лекціях, які готують не до життя, а до ролі, яку я не обирав.

     Працювати мав мій батько. Але замість неї він пішов на цвинтар. І тепер усі її вимоги, страхи й контроль — на мені. Вона зриває на мене всіх своїх псів.

     Мені просто не пощастило народитися в родині керівників найбільшої мафіозної структури в країні. І «зобовʼязаний» стати її спадкоємцем. Я не знаю, що гірше — бути частиною цього, чи бути єдиним, хто хоче вирватися.

   — Гей, чувак, ти ще більший, ніж торік! Все літо в спортзалі провів? — єхидний голос вирвав мене з потоку думок. Це Саймон. На пів голови нижчий, майже вдвічі легший, але з язиком, гострішим за будь-який меч. Він завжди з’являється несподівано, як спалах — і одразу влучає в точку.

     Ми познайомилися в перший день у цьому проклятому місці. Я тоді мовчав, він говорив за двох. З того часу він став моїм єдиним другом тут. Він не боїться сказати, що я виглядаю як танк, але поводжуся як в’язень. Іноді мені здається, що він — єдиний, хто не боїться мене. Саймон — той, хто постійно нагадує мені, що тут груба сила не вирішує нічого. 

     Хоча я не певен, що хтось узагалі коли-небудь це перевіряв.

  — За літо щасливішим ти точно не став. Все такий самий — «король драми», — кидає Саймон, розтягуючи слова, ніби смакує кожну літеру. — Хоча, може, це просто твій бренд? Кам’яне обличчя, погляд убивці, і вічна тінь на плечах.

     Я усміхаюсь краєчком губ. Не тому, що смішно — просто він грає в свою улюблену гру: провокуй, дивись, чи поведеться.

     Візуально Саймон — моя повна протилежність. Середній зріст, звичайна тілобудова, привітна зовнішність. Йому легко заводити нові знайомства, він вміє сміятися в потрібний момент і говорити так, щоб його слухали.

     Я ж — високий, масивний, з тілом, яке дісталося мені від батька з норвезькою кров’ю. Тримати себе у формі мені не складно — це майже автоматично. Але тримати людей на відстані — це вже моя свідома стратегія.

     З часом я навчився приховувати емоції, стирати реакції, бути стіною. І все ж Саймон досі поруч. Наче вірний пес, якого я постійно шпиляю, а він усе одно не йде.

     І я не розумію — чому. Можливо, він бачить у мені щось, чого я сам не бачу. А може, просто не боїться того, що інші обходять стороною.

   — А ти, схоже, вирішив залишитися в середній школі назавжди — і тілом, і мізками.

     Він розсміявся — голосно, безтурботно, як завжди.

     Ми рушили алеєю, що вела до головного корпусу. Обабіч, на ще теплій осінній траві, сиділи студенти: з різних факультетів, різних країн, різного віку. Хтось читав, хтось сміявся, хтось просто мовчки дивився в небо.

     Цей хаос мов ілюстрація до того, як багато світів може існувати поруч — і жоден не перетинається з моїм.

     Першу пару сьогодні скасували — трохи більше сну, трохи більше часу на роздуми. Друга має початися за десять хвилин, тож доводиться поспішати, щоб знайти аудиторію.

     Добре, що Саймон знає цей університет, як свої п’ять пальців — від розкладу до кожного скрипучого стільця. Іноді мені здається, що наша дружба — це дивна формула, але вона працює. Він завжди поруч, навіть коли я не прошу.

  — Другий поверх, останні двері в блоці «Б». Не загубися, велетню.

     На годиннику — кілька хвилин до старту лекції. Я мовчки зайшов до аудиторії, вибрав місце в самому кінці. Подалі від усіх.

     В аудиторії запанувала тиша. Не тому, що я зайшов гучно. Я рухався тихо, майже непомітно. Але всі мене побачили. І цього вистачило.

     Це не перший курс. Тут уже знають, хто я. І що я можу. І що краще не перевіряти, чи правда все те, що про мене говорять.

     Погляди — швидкі, але уважні. Хтось опускає очі, хтось навпаки — дивиться довше, ніж треба. Вони не бояться мене. Вони бояться того, що я можу викликати. Бо я — не просто студент. Я — спадкоємець. І навіть якщо я цього не хочу, це працює на мене.

     Я не ношу костюмів, не роздаю наказів, не ходжу з охороною. Але коли я проходжу повз — двері відчиняються. Коли я мовчу — всі чують. Коли я дивлюсь — люди змінюють маршрут.