2. Селена.

      Перший день на новій посаді. 

      Прокинувшись від звуку будильника, я як зазвичай швидко скочила з ліжка і попрямувала в душ. Після, швидко почистила зуби і вже уявляла, як візьмусь до своєї рутини. 

      Цього ранку моє волосся вирішило протестувати. Я обожнюю свої довгі коси, а природа до того ж нагородила мене не аби якою густиною. Для того, щоб привести їх до ладу, мені потрібна додаткова година щоранку. Але, на мою думку, це того варте.

       Після якогось часу нерівної битви з власним волоссям, мені вдалося його приборкати. Я акуратно заплела його в дві пишні коси, що виглядали доволі милими. Декілька неслухняних прядок все ж вибралися назовні і обрамляли моє обличчя. "Ну і нехай," подумала я, дивлячись на себе у дзеркало, "вони додають мені якусь легкість і природність."

     Далі одяг, я ніколи не відрізнялась від інших дівчат чимось особливим у фігурі, та і ріст в мене середній. Маленькі груди, вузька талія, трошки ширші ніж мені хотілося б бедра. 

     Сьогодні, для себе я  вирішила одягти спідницю олівець чорного кольору, з красивими гудзиками по боках, довжина спідниці трішки нижче коліна якраз комфортна для мене, потім  білий в'язаний светр, який ніжно огортає тіло і я одразу відчула тепло. Светр має довгі рукави, які спадають аж до середини пальців, додаючи такі потрібні мені нотки затишку. 

     На ногах у мене стильні чобітки на високому але стійкому каблучку, що додають кілька сантиметрів до зросту.

       Швидко нанесла легкий макіяж, вхопила сумку та чималеньку стопку паперів і помчала в нове життя.

     Але перед самим виходом я все ж увімкнула музику. Це моя маленька традиція — починати день із ритму, який задає настрій. Сьогодні — Florence + The Machine. Її голос лився з динаміка, як осінній дощ по склу, і я, не стримуючись, пританцьовувала, поки поправляла чобітки. Кілька обертів біля дзеркала, усмішка — і я вже не просто дівчина з рудими косами, я — помічник професора, студентка, людина, яка йде за мрією. 

     На екрані телефону блимає повідомлення. Від мами.

     «Селено, пам’ятай: ти маєш бути не просто розумною, а переконливою. І не забувай обідати. Ми з татом віримо в тебе. Хоч і не розуміємо. Обіймаємо.»

     Я завмерла на мить. Її слова — як тонкий ланцюжок: легкі, але міцні. Вони не були схваленням, але були турботою. І цього разу — без нотки жалю. Невже змирилися? Я відповіла коротко: 

     «Дякую. Я зроблю все, щоб ви мною пишались.»

     Телефон зник у сумці, а я — у світі, який обрала сама.

     Мій статус помічника професора в виборі проживання має свої плюси. Цього року мені надав житло університет. Так, воно розміщене в гуртожитку, гуртожиток на території університету, отже відпала проблема з доїздом та з додатковим витратами. Я прийняла його не вагаючись, не засуджуйте мене. Я не займаю чиєсь місце. Моя сімʼя не бідна і подбала про те щоб на моєму рахунку грошей було на те щоб орендувати будь яке житло в окрузі, але я усіма силами намагаюсь «їсти лише свій хліб» тож гуртожиток для мене великий плюс, більше коштів з зарплатні можна виділити на їжу та каву. А також, можливо вдасться виділити додаткові кошти на новий ноутбук та книги, обовʼязково знайду час і розпланую свій бюджет якось згодом. 

     Сьогодні на першій лекції я на роботі, на другій та третій я студентка, четверта лекція це знову робота, потім в мене перевірка робіт студентів які вони мали здати після літа, також перегляд емейлів чому за все літо в декого не знайшлося часу, щоб мені таки було що перевірити. Мені доведеться переглянути сотні листів про смерті вигаданих родичів, вигорання та діареї в улюбленців які тривали аж два місяці. Ух. 

       Після цього мушу запланувати для професора декілька зустрічей, та узгодити графіки користування лабораторіями. 

     І до слова, я навчаюсь та працюю на різних факультетах, хоча і суміжних. Тобто ніяких конфліктів інтересів. 

     Сподіваюсь. 

     Дійшовши до університету побачила вже знайому картину, яка з перших днів мене надихала. Довкола університету простягається доглянута велика територія, яка вражає своєю красою. Зелений газон стрижений ідеально рівно, серед якого стоять скульптури, ростуть дерева та невеликі клумби з квітами. Алеї, вкриті бруківкою, ведуть до величезних деревʼяних дверей старовинних будівель, з вікон яких виглядають кольорові вітражі.

     По периметру території розташовані великі паркові зони, де студенти можуть відпочити або влаштувати пікнік між заняттями. На території є сучасні спортивні майданчики  та навіть плавальний басейн. Скрізь  зручні лавочки для відпочинку, старенькі ліхтарі, які ввечері освітлюють алеї, створюючи затишну та романтичну атмосферу. Це найкраще місце роботи. 

     Зайшовши в середину переді мною простягнувся хол університету який є поєднанням простоти та елегантності. Підлога вкрита блискучими мармуровими плитами, які відбивають світло від високих, під саму стелю, вікон. Центр холу прикрашає сучасна скульптура. На стінах розміщено сучасні картини та великі дисплеї, де постійно транслюються успіхи випускників. Зручні дивани і крісла запрошують студентів та гостей відпочити чи обговорити поточні проекти. Увесь простір наповнений природним світлом. Хол наповнений енергією амбіційних молодих людей, які прагнуть змінити світ на краще. 

     Я йду коридором до першої аудиторії, каблуки чітко відбивають ритм по мармуровій підлозі, а в руках — телефон. Вирішила використати ці кілька хвилин, щоб почати розгрібати пошту.

     Перший лист — від студента з прізвищем, яке я ледве вимовляю. Тема: «Надзвичайна ситуація». Відкриваю.

     «Шановна пані Селено, на жаль, моя бабуся померла. Я знаю що пишу про це вже втретє. Цього разу остаточно. Тому я не зміг здати роботу вчасно.»

     Я зупиняюсь на мить. «Втретє? Остаточно?» — думаю. — «Цікаво, як вона воскресала між семестрами?»

      Наступний лист: «Мій кіт пережив емоційне вигорання після втрати улюбленої іграшки. Я мусив бути поруч. Тому не зміг написати есе.»