1. Селена Вейв.

     Ця осінь має стати незабутньою.

     Скоро — мій перший день на новій роботі. Я віддала надто багато, щоб дозволити собі розчарування.

     Це не просто новий етап. Це — моя точка неповернення. Місце, де я маю довести, що вибір був правильним. Що я не просто втекла — я виросла.

     Кімната, де я зараз сиджу, невелика, але світла. На підвіконні — чашка з недопитим чаєм, поруч — стопка книг: «Педагогіка свободи», «Мистецтво викладання». Стіл — старий, із потертостями на краях, але саме в цих подряпинах я бачу характер. Як і в собі.

     Я дивлюсь на своє відображення в екрані ноутбука. Молоде обличчя, серйозний погляд. «Ти справді готова?» — питаю себе подумки. І відповідаю: «Я не просто готова. Я вже там. Я вже в цьому світі, який обрала сама».

     З дитинства я мріяла стати професором. Для когось це може звучати просто, але не для мене.

     Я пам’ятаю той вечір, коли вперше відчула, що викладання — це не просто професія, а поклик. Мені було дванадцять. Я випадково натрапила на фільм «Товариство мертвих поетів». Дивилася його нишком, під ковдрою, щоб ніхто не бачив. І коли герой сказав: «Carpe diem. Лови мить», щось у мені змінилося. Я не просто захопилась — я захотіла бути тим, хто пробуджує. Хто запалює думку. Хто не боїться бути інакшим.

     Це було моє таємне натхнення. Я берегла його, як коштовність, яку не можна показувати — бо вона не з колекції.

     Моя родина — династія ювелірів. Наше прізвище — це бренд, спадок, обов’язок. Ще до мого народження все вже було вирішено: я — ювелір.

     Гроші ніколи не були проблемою, але свобода вибору — завжди. У нас не питали, ким ми хочемо бути. Нам це повідомляли. З любов’ю, з турботою, але без варіантів.

     Понад п’ять століть тому мій пращур почав із маленької майстерні, де працював із дорогоцінними металами та камінням. Його вироби помітила місцева знать, і з часом вони стали родинними реліквіями.

     Завдяки майстерності, відданості якості та складним конструкціям, майстерня перетворилася на бутик, що приваблював найвпливовіших людей країни. Наше ім’я стало синонімом елегантності та бездоганності.

     Коли бізнес перейшов до моїх батьків, вони не просто зберегли традиції — вони їх оновили. Компанія розширилась, з’явилися авангардні колекції, нові технології, нові ринки.

     І я мала стати наступною ланкою в цьому блискучому ланцюгу. Але я вирішила бути іржею. Свідомо.

      У родині вже був один виняток — тітка Олена, сестра тата. Вона викладала філософію в невеликому університеті. Її згадували рідко, а коли згадували — з ноткою жалю. «Вона могла б створити власну лінію прикрас, але обрала… ідеї», — казала мама. Але я пам’ятаю, як одного разу ми зустрілися на родинному святі, і вона сказала мені: «Свобода — це не те, що тобі дають. Це те, що ти береш». Я тоді не зрозуміла, але запам’ятала.

     Батьки намагалися залучити мене до бізнесу ще в підлітковому віці. У п’ятнадцять я провела літо в їхньому офісі — не як донька власників, а як стажерка. Мені дали завдання: сортувати ескізи, перевіряти каталоги, відповідати на листи клієнтів. Кабінет був ідеальним — мармур, скло, тиша. Але я почувалася там чужою. Як гість у музеї, де все надто бездоганне, щоб дихати.

     Одного разу мене навіть попросили допомогти з презентацією нової колекції. Я мала вивчити історію кожного виробу, підготувати опис. Але коли я читала про діаманти, сапфіри, про техніку огранки — я не відчувала нічого. Ні захоплення, ні цікавості. Лише втому. Я тоді подумала: «Це не мої слова. Це не моє майбутнє».

     Після того літа я остаточно вирішила: що не зможу бути частиною цього світу. Не тому, що він поганий. А тому, що він не мій.

     З батьками я ніколи не була надто близька. Ми поважали одне одного, але між нами завжди була дистанція. Вони любили мене — я це знаю. Але їхня любов була як витончене кільце: красиве, але жорстке. Без простору для змін.

     В той день, їх здивуванню не було меж, коли я врешті наважилась повідомити, що не збираюся займатися сімейною справою. Спершу запала тиша. Така, що навіть годинник на стіні здався надто гучним. Я пам’ятаю татів кабінет до деталей — просторий, з темними панелями, вітринами, де кожен камінь мав свою історію. І я — мовчазна, як одна з тих прикрас, що не вписалась у колекцію.

     Мама сиділа нерухомо, її пальці, завжди витончені й точні, стиснули край столу. В її очах були не гнів, а щось глибше. Розгубленість, змішана з болем. Вона мовчки дивилася на мене, ніби на дорогоцінний камінь, який раптом втратив огранку. 

     Моя мама, Еліс, — висока, струнка, з ідеальною поставою, що нагадувала витончену статуетку. Її волосся — сріблясто-русяве, завжди зібране в елегантний вузол, а очі — холодно-сірі, мов платина. Вона говорила тихо, але кожне слово було точним, як огранка діаманта. Її пальці — довгі, тонкі, навчені тримати пінцет і лупу, але водночас — здатні стискати край столу, коли щось йшло не за планом. Вона була естетикою, жінкою, яка ніколи не дозволяла собі недосконалості — ні в образі, ні в житті.

      Тато, навпаки, одразу висловив свою думку.

       Мій тато, Річард, — кремезний, з глибоким голосом і очима кольору темного бурштину. Його обличчя завжди було зосередженим, мов він оцінює не людину, а виріб. Він рідко усміхався, але коли це траплялося — усмішка була стриманою, як знак схвалення після складної експертизи. Його руки — великі, сильні, з пам’яттю про інструменти, якими він колись сам працював у майстерні. Він був не просто керівником — він був спадкоємцем і охоронцем традиції, людиною, яка вірить, що ім’я — це зобов’язання.

     Його голос був рівним, але кожне слово — як удар:

   — Це якийсь жарт? Ти не розумієш, що відмовляєшся не просто від бізнесу. Ти відмовляєшся від спадку. Від імені. Від історії, яку ми плекали століттями. Від родини?

      Я тоді мовчала. Бо знала: це не час для пояснень. Це не суперечка — це зіткнення світів.