Скинути маски

Ми сиділи біля річки, недалеко від будинку Ріка. Я дивилася на воду та розповідала Марку свою історію. Він уважно слухав, іноді ставив запитання, але я не могла зрозуміти його думку та ставлення.

— Тепер ти знаєш усе. — Я уважно подивилася йому в очі, шукаючи там відповіді на свої запитання.

— Ти не винна, у тебе просто не було іншого вибору.

— Не варто мене виправдовувати. Вибір завжди є! Але я так зациклилася на помсті, що нічого не помічала: на мені стільки крові — батька, сім’ї та ні в чому не винних людей.

— Це не твоя провина! — але я не чула його.

— Знаєш, що найприкріше? Я помстилася, але задоволення чи полегшення не відчула. Це була марна трата часу та сил! Скільки років я витратила на це!? Йшла по головах заради цієї мети, знищувала, вбивала, руйнувала все навколо… А навіщо? Тільки тепер я розумію, чому він вибрав мене — тому що ми з ним схожі!

— Не смій так говорити! У тебе є ціла вічність, щоб довести собі, що ти зовсім інша. У нас є час, Есме! Я буду поряд, тільки дозволь!

— Ні! Ні! — Я зірвалася на ноги. — Ти не розумієш, що просиш! Як ти можеш просити мене таке зробити з тобою! Ти ж бачив усе сам — ми монстри!

— Ти не монстр, Есме! Ти жінка, яка заплуталася в собі, яку забрали з батьківського дому дитиною і позбавили любові! Ти ж сказала, що можна вживати донорську кров, як у лікарнях. Так в чому проблема!?

— Ти гідний найкращого. — прошепотіла ці слова в обіймах Марка, ледве чутно, несміливо. — Ти маєш знайти дружину, яка любитиме тебе, виростити своїх дітей, прожити життя з горем і радістю. Зрештою, ти маєш померти сивим старим на руках рідних.

— Есме, я не хочу всього цього. Якщо в цьому житті не буде тебе — воно мені не потрібне!

— Марко, я люблю тебе так сильно, як тільки здатна любити, але ми не можемо бути разом. Мій світ не прийме людину, а перетворити тебе я не зможу!

— Ти — егоїстка! Це мій вибір!

— Ти не розумієш, що просиш! — зірвалася на крик й піднявшись, відійшовши від нього. Марко не розуміє, яке воно — життя без відліку. Як це втрачати всіх, кого знав і любив, залишатися наодинці, бачити, як змінюються покоління, і з часом насичуватися всіма благами настільки, що стає пусто в грудях.

— Я хочу бути з тобою, Есме! Мені байдуже, що було до цього моменту, давай почнемо все з чистого аркуша. Разом!

Я мовчала. Він же пошкодує про свій вибір, а потім просто зненавидить мене…

2026 рік.

За вікном падав пухнастий сніг. Нічний Берн поринав у сон і завмирав. Я стояла біля вікна і милувалася красою міста.

— Навіть вампірам іноді потрібен сон. — Марко обійняв мене і поцілував у щоку холодними губами.

— Я вже йду. Марку, скажи мені… — щось у моєму голосі змусило його сильніше притиснути мене до себе і тихо прошепотіти:

— Ніколи, жодного дня я не пожалів про свій вибір.

— Ти щасливий?

— Ти ж знаєш, Есме! — насупив брову і подивився на мене з легким осудом.

За всі ці роки я жодного разу не ставила йому це питання. Боялася відповіді. Я не бачила, щоб Марк шкодував про свій вибір… А що, якщо я помиляюся?

— Жодного разу! Вічність з тобою — це найпрекрасніше, що сталося зі мною, Есме!

Ми цілувалися, а за вікном кружляв снігопад. Він накривав холодну землю, даючи їй шанс почати все спочатку, розквітнути весною.