У вогні

— Есме!? — хлопець злякано дивився на мене, не вірячи, що це реально.

Кого він бачить зараз? Я вся в крові, поруч бездиханне тіло дівчини, яку я щойно випила до останньої краплі. Картина з дешевого фільму жахів.

— Пробач… — по моїх щоках текли сльози. Я витирала їх, ще більше розмазуючи кров, відчуваючи її присмак на губах.

— О, тобі є за що просити вибачення, моя Есме! — збочена гордість і злорадство сочилися з Ріка. — На твоїх руках сотні смертей. Мити їх не відмити. Моя дівчинка!

— Есме!? — Марк зробив крок до мене, а потім завмер, не наважившись підійти. Я боялася подивитися йому в очі, знаючи, що там побачу.

— Поясни! — він ледь чути вимовляв слова. — Скажи, що це дурний розіграш!

— Мені дуже шкода… — мій голос сів, я ледве видихнула слова.

Хлопець здивовано дивився то на мене, то на Ріка.

— Це неможливо! Жінка, яку я люблю, — чуйна, ніжна… Вона не вбивця! — він шепотів сам собі, намагаючись переконати, що це жарт.

— Ти одержав усе, що хотів! Ти розтоптав мене, ти переміг, Рік! Радий?! — шипіла я.

— О, так! — Річард голосно зареготав, він насолоджувався своєю переможною годиною.

— Тоді відпусти його! — я просила, ледве вірила в свої слова.

— Ти ж розумієш, що не можу. Навіть якби хотів — він занадто багато знає.

— Ріку! — я знала, живим Марк звідси не вийде. — Я припиню війну. Ти знову отримаєш своє місце, а я зникну.

— О, як ти просиш за нього, жалюгідне видовище, він лише людина. — виплюнув з відразою. — Ти справді змінюєшся… прикро.

Двоє охоронців схопили Марка. Він виривався, але марно.

— Рік! Я благаю! — я впала навколішки перед тим, кого ненавиділа. На моїх руках сотні смертей, але думка, що Марк може померти через мене, була нестерпною.

— О, моя Есме! — Рік насолоджувався. — Горда Есме просить… а нехай живе! Ти ж будеш існувати з пам’яттю про відразу в його очах і страх. Жити поруч зі мною, кожного дня ненавидячи себе і будучи поруч з тим, кого ненавидиш.

Він не договорив, підняв мене з колін та поцілував, міцно тримаючи за обличчя, злизуючи кров і кусаючи губи.

— Добре… — прошепотіла я, закривши очі. От і все.

Ми вийшли з кімнати. Рік, як переможець, попереду. Я і Марко — позаду, з двома охоронцями.

— Чому? Чому ти стала такою? — в очах Марка не було огиди, ненависті, лише питання.

— Він мене створив… — я кивнула на Ріка. — Вбив батька, потім усю рідню, і зробив мене такою.

— Навіщо ти мене врятувала? — він дивився на мене, я відвернулася.

— Він знищив усіх, кого я любила. Я не могла дозволити йому забрати й тебе.

— Любила… — голос звучав не то приречено, не то розгублено.

Далі йшли мовчки. У голові стукотіла єдина думка: не можна здаватись, Рік не залишить Марка в живих. Він має бути єдиним. Скоріш за все, варто нам вийти, хлопця просто розтерзають на моїх очах.

Раптом я помітила невелику ніша з вітриною — Рік любив збирати срібні речі – це його фетиш. На одній із вітрин виблискував ніж для відкривання листів. До нього було кілька кроків і це був останній шанс. Тіло вампіра міцне, його нічим не пробити. Нічим, крім срібла. Справа в тому, що Юда продав Ісуса за тридцять срібняків, а потім, зрозумівши, що накоїв, не зміг жити і повісився. Його душа мала йти в пекло, але навіть там не хотіли її приймати — Юда став першим вампіром. Він отримав прокляття за свою зраду. З цього часу для вампірів небезпечні дві речі: осика, на якій Юда повісився і срібло – за яке продав Христа.

Я розуміла: спроба буде лише одна. Срібні ланцюги зняли, «обід» відновив сили. Рік, напевно, думав, що я буду розчавлена. Промах! Я штовхнула охоронця на вітрину. Скло розбилося, срібло його обпекло. Другого вдарила по обличчю і у живіт.

— Біжи! — крикнула Марку.
Сама схопила ніж, срібло пекло руку, але я не відчувала болю.

— Ти не перестаєш мене вражати, — Рік стояв спокійно, тримаючи Марка за горло. — На що ти сподіваєшся?

— Це наша гра, Рік. Відпусти його.

— І? Битимешся зі мною? Ти програєш.

— Спробую!

— Я ж подарував йому життя.

— А я повірила твоїм брехливим словам! — я оглядалася навколо. Перший охоронець був осліплений сріблом. Другий — біля Ріка, готовий до бою.Більше охорони не було – всі чи чекають на вулиці чи прибирають кімнату, але скоро вони будуть тут.

— Спроба в твоєму випадку коштуватиме життя цьому… — кивок на Марка.

— Ну або твоє життя, — намагалась говорити спокійно.

— Добре, це буде цікаво. Але я не помилую тебе!

— Запхай свою милість куди подалі!

Рік засміявся. Відштовхнув Марка до охоронця, а сам підійшов до мене. Бій розпочався.
Він сильніший, досвідченіший, але я знала ціну поразки.

Один із ударів збив мене з ніг, Рік підхопив ніж і приставив його до мого горла. Я намагалася його зняти або ухилитися, але це було марно. Я вже майже змирилася з поразкою, але Марко відштовхнув охоронця, що не сильно стежив за ним, і всадив йому в серце срібний спис з колекції. Охоронець упав мертвий і просто на очах перетворився на купу пороху. Такий хід подій відвернув Ріка на секунду, але мені цього вистачило - я схопила шматок битого скла і прорізала його обличчя, поки вапір вив від болю я вихопила ніж і встромила його йому в груди.

— Есме? — Річард дивився з недовірою. — Пробач мені, моя дівчинко...

Наступної миті на моїх руках залишився лише попіл.

Марк підбіг до мене.
— Ні, не торкайся… — я відсахнулася. Як він може бути поряд зі мною?!

— Есме, не вірю, що жінка, яку я знаю — монстр...

Я хотіла стільки всього сказати, але до нас бігли охоронці.

— Рік мертвий! Йому ви вже не допоможете, а ось собі — цілком! Думаю із Сенатом нікому проблем не потрібно?

Охоронці переглядалися між собою, наприкінці один вийшов уперед:

— Ми тільки виконували накази, але якщо Сенат дізнається про людину...
— Я все вирішу, а ви, спаліть тут усе!