Дзеркало

Прекрасно. Стільки років війни — і я закінчу все так.
Знаючи, що жорстокість Ріка не має меж, я розуміла: сюрприз буде. Він міг просто вбити мене, але вирішив мучити. Раніше це були криваві подарунки — тільки такі. Тепер я навіть не могла припустити, що на мене чекає. Я сіла на підлогу і заплющила очі. Потрібно придумати, як звідси вибратися. Срібло й відсутність їжі зроблять мене безсилою, тож вихід слід було шукати негайно. От тільки всі мої спроби втечі закінчувалися невдачею і забирали ще більше сил.

Тиждень.
Ця сволота тримала мене тиждень без жодної краплі крові. Я не могла навіть нормально стояти на ногах.
На восьмий день Рік прийшов до мене «в гості».

— Дивовижно. Ти навіть за таких умов прекрасна.

— Пішов ти… — прохрипіла я.

— О, а характер не змінився. Хоча раджу бути ніжнішою зі мною: твоє життя в моїх руках. І не лише твоє.
Річард багатозначно посміхнувся, і від цієї усмішки по тілу побіг мороз.

— Сьогодні ти отримаєш свій подарунок. Він тобі сподобається.

Мене грубо підвели й витягли з камери. Під конвоєм ми піднялися на перший поверх. Рік махнув рукою в бік дивана. Там сиділа дівчинка. Їй ледве виповнилося дев’ятнадцять.

Я не встигла нічого усвідомити — охоронець провів ножем по її шиї. Незнайомка скрикнула, цівка гарячої крові потекла до ключиці. Я заворожено дивилася на кров і більше не могла стримуватися. Голод узяв своє.

Зникли охоронці. Зник Рік. Зникла кімната. Залишилися лише я, незнайомка — і її кров. Я перетнула кімнату з неймовірною швидкістю, ніби не було днів голоду, і вп’ялася в її горло. У голові була лише одна думка: кров. Свіжа. Тепла. Гаряча.

— Яка ти ненаситна, — спокійно промовив Річард, сидячи в кріслі й спостерігаючи за мною.

Я відштовхнула мертве тіло і підвелася з дивана. До мене повертався здоровий глузд — і разом із ним усвідомлення пастки. От тільки де моя помилка?

— У чому суть цього шоу? — прохрипіла я, витираючи кров з губ.

— Я не люблю зрадників. Твоя ненависть і помста довго мене тішили — це було цікаво. Молодий вампір, ще й жінка, — ніколи не досягав таких висот. Я пишався тобою, моїм витвором. Ти була моєю гордістю. — Рік задоволено усміхнувся і продовжив уже розчаровано — Але потім ти почала змінюватися. Через стільки років — почуття, людяність.

Мій творець виглядав ображено, наче у нього забрали улюблену іграшку. 
— Я був вражений. Дуже і дуже неприємно вражений, Есме! — Рік пригубив вино і повільно підійшов до мене. — Я бачив, як ти скрутила шию тій нещасній на Іграх. Бачив, як ти скривилася під час спалення зрадника минулого тижня. Я почав шукати причину. І знаєш, що дізнався?

Пауза була надто багатозначна. Я похолола! Марк! 

— Бачу, ти все зрозуміла, — задоволено мовив він. — Так, я дізнався про молодого перспективного німця. Як його… Марк. Він навіть сподобався мені. Є в ньому іскра. От тільки він — людина.

Останнє слово Рік виплюнув, наче щось брудне.

— Я був поруч із тобою роками. Я подарував тобі безсмертя. Ти мала все! Але жодного разу я не побачив у твоїх очах того, що було для нього. Ти могла спати з ким завгодно, але твоє серце має належати мені і тільки мені! Будь то кохання чи ненависть. — вампір замовчав, а потім так усміхнувся задоволено, що мороз пробіг спиною. — Що ж, сьогодні я залишуся єдиним у твоєму житті.

Рік махнув рукою в бік дзеркала за спиною. Я зрозуміла: воно одностороннє.

Наступної миті він схопив вазу і з усієї сили жбурнув у скло. Дзеркало розлетілося на тисячі уламків, разом із ним — моє крижане серце: там сидів Марк. Він бачив усе. Від початку до кінця. Його обличчя було порожнім, жодної емоції.
Якщо я думала, що при нашому розставанні мені було боляче — я помилялася. Справжній біль я відчула лише зараз.

— А ось і сюрприз, — зареготав Рік.