Очі в очі

12.2010 рік

Черговий суд над необачним вампіром — його жага крові ледь не розкрила наше існування. Смерть — єдиний вирок для таких.

Я прийшла додому змучена, мене досі переслідував запах паленої плоті, але відпочити мені не дали:

— Добрий вечір, моє сонце!

— Рік! — я завмерла в коридорі, спостерігаючи, як Річард наближається до мене.

— Ммм… моє ім’я з твоїх уст звучить неймовірно еротично. Ти сумувала, моє улюблене творіння?

— Дуже! — я цинічно скривилась, намагаючись швидше прийти до тями. Розуміла: моя охорона або зрадила, або просто вбита. Тепер ми сам на сам — точніше, я, Рік і його головорізи.

— Я радий це чути. — мить і він нависає наді мною, а я лежу на холодній підлозі, стискаючи зуби від відрази.

— Ти єдина жінка, яку я так палко бажаю!

Він сильний. Я вже три дні нічого не їла, весь час проводячи в суді, хоча раніше ніколи не дозволяла собі такої байдужості — кров повинна бути кожен день, щоб не втрачати сили. Тепер я не можу з ним боротися. Я беззахисна, як дитина. Розумію, що сама загнала себе у пастку: надто сильно повірила у свою силу, надто багато часу приділяла укріпленню влади — і через це поплатилася свободою.

Рік цілує мене, не звертаючи уваги на мої спроби його вкусити — за що я все ж отримую ляпас.

— Мені завжди подобався твій характер. Але у нас буде час для розваг.

Він різко піднімає мене, цілуючи в шию до болю.

— Ще у мене є для тебе подарунок, але це не сьогодні. Всьому свій час.

— Ти не можеш мене просто викрасти! — я відштовхую покидька від себе, і він регоче на всі груди.

— Ти така наївна. Невже справді думала, що можеш щось мені зробити? Я створив тебе! Всю, кохана! Від безсмертя, яке неймовірно тобі личить, до влади. Так тішить самолюбство — розуміти, що твоє творіння наполегливо вигризає дорогу вгору.

Його слова набатом врізаються в голову. Я просто наївне дівчисько! Рік грався мною, вдавав, що я перемагаю, наче послабив свою владу і дозволив мені увійти в Сенат. Як я, дівча за мірками вампірів, могла повірити, що змогла перехитрити того, хто подарував Колумбу «Пінту»…

Я вражено роблю крок назад і натикаюся на стіну. Рік повільно підходить до мене, проводить холодними пальцями по щоці й стискає підборіддя, змушуючи дивитися в очі.

— Пограла — і досить!

Мить — і його люди одягають на мене наручники зі срібла, шкіра на зап’ястях димить і пече. Метал сковує мене і завдає пекучий біль.

Мене ведуть до машини, а через сорок хвилин ми вже в будинку Ріка. Мене безцеремонно кидають у підвал і закривають у невеликій камері — тут також повно срібла: на стінах і в решітках, навіть дихати стає важко. Попалася! Як дитина!

— Знаєш, мені вже набридла ця гра, — ліниво протягнув Рік. Нібито ми просто грали в карти!

— Ти не можеш просто мене вбити. — ми обидва знали, що вбивство члена Сенату каралося жорстко, для таких як ми була своя система правосуддя. Навіть якщо всі мої досягнення — з дозволу Ріка. Вищий прошарок влади жив за своїми жорсткими законами.

— Оооо, ти так сумно про це говориш. Але ти сама захочеш смерті після того, що я тобі приготував. Знаєш, ми могли б бути королями світу. Я не помилився в тобі, Есме — ти дивовижна! Шкода тільки, що ти втратила все, що я тобі подарував!

— Ти подарував!? Я вигризала своє місце, знищувала всіх, хто був наближений до тебе, залякувала, вбивала, платила великі суми, аби знищити все, що мало для тебе хоч якесь значення! — ричу у відповідь, міцно тримаючись за ґрати. Нехай пече — цей біль змушує мене боротись. Я стільки десятиліть жила помстою, не для того, щоб схилити голову перед цим монстром.

— Я дозволив тобі відчути себе всесильною, дозволив повірити, що ти ведеш у цій грі. Ось тільки правила в ній писав я… Що означають ті кілька сотень життів, якщо я отримав таке задоволення від нашого протистояння?! Вічність буває нудною, ти ж забавляла мене.— Річард зробив паузу. — Відверто, захоплююсь тобою. Навіть я не міг подумати, що ти зможеш досягти таких результатів. Сенат ледь не молиться на тебе — зграйка старих підлабузників. Ти змогла обдурити всіх, але не мене, Есме. Я знаю тебе до найдрібніших деталей!

— Сенат помітить моє зникнення, ти не зможеш довго тут мене тримати!

— О, не переживай, кохана. У Сенаті не всім подобається твоя влада. Потрібно знати, яку ціну і кому платити — ось і все.

— І далі що, Річард?! — я намагалася приховати паніку в голосі, але не вдалося. Поки виходу я не бачила.

— Вибір за тобою. — Рік послав повітряний поцілунок і залишив мене наодинці.