Рубікон

2010 рік

Я пішла від Марка відразу ж після закінчення сюжету новин. Вийшла за двері з прийнятим рішенням. Як би не було важко, потрібно вміти палити мости і йти, не озираючись. Єдине, що я могла собі дозволити, — взяти відстрочку, побути ще трохи поруч із цією дивовижною людиною, з тим, хто давав мені відчути смак життя.

Марк увірвався в моє життя як торнадо.
Змусив відкрити серце, змусив цей орган відчути фантомний біль. Адже не може боліти те, що давно померло. Хлопець влився у мої остиглі вени, циркулював разом із отруєною кров’ю і бився метеликами десь у грудній клітці, там, де в людей стукотіло серце. Ці дні в Німеччині були найщасливішими за все моє існування. Я забула про Ріка, Сенат і обов’язки, забула навіть про те, що я монстр. Центром мого світу стали його руки, губи, очі… Моїм світом став він.

А ще я вперше відчула дикий страх: якщо Річард дізнається про Марка, він просто знищить його. Я повинна була оберігати чоловіка, врятувати його — від Ріка і від самої себе.

Останній тиждень разом був незабутнім. Ми часто гуляли містом, багато сміялися й розмовляли: про мрії, плани й очікування. Марко познайомив мене зі своєю матір’ю, і в цей момент я зрозуміла, що мені потрібно бігти, йти, поки не стало пізно. Тому що ми ніколи не зможемо бути разом.

Хлопець побачив, що я була розгублена й налякана знайомством, потім намагався поговорити про це, але я тільки перекладала тему. Разом нам залишалося два дні, і я не хотіла забруднювати цей час марними розмовами. Мені хотілось наповнити свої спогади ним, нашими розмовами, нашими ночами. Мені хотілось надихатися ним і закарбувати в пам’яті все до краплі.

А потім я просто розбила його серце. Сказала, що не кохала, що мені просто було сумно і хотілося розважитися… тепер у памʼяті закарбоване його обличчя, повне розчарування і презирства. Якщо в мені й почали відроджуватися якісь почуття, то в цей день я знову перетворилася на камінь.

Зате я з головою знову поринула в помсту, ще з більшою ненавистю й завзяттям. Я руйнувала бізнес Ріка, вбивала його вампірів і дискредитувала його перед Сенатом. Кому потрібний слабкий правитель?

1978 рік

Сьогодні я знову отримала подарунок — серце останньої з мого роду, Дженні. Я намагалася знайти її та врятувати, але не встигла. Тепер я залишилася одна! Лють і ненависть поглинули мене. Цей покидьок надіслав заспиртоване серце звичайною поштою, як нічого незначущий пакет! Як звичайну посилку! Злість була такої сили, що я не могла себе стримати. Листоноша — чоловік років сорока — став ще однією жертвою, чия невинна кров залишилася на моїх руках.

Його тіло знайдуть у річці з розірваним горлом. Сім’я також отримає відкуп. Вбивцю не знайдуть. А я знову приміряю на себе шкіру Ріка. Хоча здається, вона вже приросла!

09.2010

Ігрища. Кожні десять років Сенат організовує собі таку розвагу. Це банальне полювання. Хижак грає з жертвою, впивається її страхом, а потім жорстоко вбиває.

Кілька десятків людей, яким банально не пощастило, які опинилися не в тому місці, не в той час… і стали вечерею для вампірів. Їм давали фору у 20 хвилин. Жертва до останнього вірила, що може вижити, втекти. Ось тільки від монстра неможливо сховатися.

Спостерігати за загнаними й переляканими людьми, вдихати запах їхнього страху і захоплюватися почуттям вседозволеності та всесилля… це своєрідний наркотик.
Гнати глибше в ліс, у гущавину, відставати спеціально, даючи марну надію, а потім виходити повільно, перед виснаженою і переляканою жертвою, облизуючи ікла і насолоджуючись моментом. Останнє, що ці люди бачили перед смертю, — червоні очі монстра.

Я ненавиділа ці дні й себе в цей період часу. Але вибору у мене не було. Кожен раз гинуло 15–20 людей, які були просто розтерзані заживо. Їхні фото ще довго висіли на сайтах розшуку, а їхні сім’ї з надією чекали їхнього повернення додому. Якого не буде! Прислужники вміють ховати рештки так, що їх ніколи не знайдуть.

Я завжди була першою на цих іграх — першою серед загоничів, першою, хто скроплював землю кров’ю… єдиною, хто ненавидів себе за це.
Але я не мала права показати слабкості. У кожної війни є жертви, навіть якщо ці люди не мали поняття про мою ненависть до Ріка. Невинні жертви, марні… Але страх має велику владу. А мене мали боятись!

Коли на твоїх руках стільки крові, з часом перестаєш замислюватися, як її змити. Перші жертви мучили мене, але з часом я навчилася боротися з цим, жити з цим. Та на цих Ігрищах я вперше за десятиліття знову гостро відчула огиду до себе.

В цьому році мені дісталася жінка. Я намагалася зробити її смерть легкою — цинічний акт милосердя! Спочатку скрутила шию, а потім розірвала мертве тіло і пила кров.

В повітрі пахло бурею. Скоро, зовсім скоро, все зміниться.