Початок шляху. Творець

Частина 1

2010 рік

- Мені дуже шкода, мила. Ти ні в чому не винна.
Я чула як швидко б'ється її серце, відчувала смердючий запах страху. Ніколи його не любила. Неприємний хрускіт прорізав тишу, голова дівчини вивернулася під неприродним кутом і серце перестало битися. Великі блакитні очі скляним поглядом дивилися прямо на мене, в них відбилася Смерть ... і у неї було моє ім'я – Есме.
Я витерла серветкою закривавлені губи й, підпаливши її, кинула на тіло дівчини. Синтетична тканина кофти відразу ж загорілася. Прощайте всі сліди. З палаючої будівлі я вийшла абсолютно спокійна. Не в перший раз і не востаннє ... на жаль! З часом я просто навчилась замикати сумління під сто замків і відключати всі почуття, які, правдиво кажучи, мати не мала взагалі.

- Розважаєшся, кохана?!
Глузливий голос Ріка пролунав за моєю спиною і змусив зупинитись. Було наївно думати, що він не спостерігає за мною, що не відчуває збоченого задоволення кожен раз, коли я знову і знову перетворююсь на монстра. В один ставши ним назавжди. Я вишкірила зуби в кривій посмішці.

- Я чую нотки захоплення твоєму голосі? – запитала лагідно, розвертаючись обличчям до Ріка.
- І кого я створив. – прицмокнув язиком чоловік.
- Приміряєш костюм Бога?

Мить і я вже притиснута грудьми до холодної цегли, а Рік так близько, що його ніс торкається моєї потилиці.
- Поясни, чому б мені не звернути твою милу шийку просто зараз?
Не стримую сміх, який спантеличує чоловіка, мить і він відлітає від мене, проїхавшись спиною по мокрому асфальті.
- Може тому, що я сильніше.... Тату – мій голос таки здає мене нотками гіркоти, але я швидко беру себе в руки.
Не слухаю його відповіді, не чекаю, поки підніметься, просто йдуть геть в освітленні полум'я під гучний сміх того, хто мене створив.


1897 рік

- Цвейг, як ти заплатиш мені за порятунок? - гість крутить в руках палицю з металічним набалдашником в вигляді голови ворона. Тонкі, аристократичні пальці торкаються дзьоба і шкіра вмить чорніє, а в повітрі неприємно пахне горілою плоттю. 
- Рік, я ... у мене зараз немає грошей. – кремезний чоловік, доволі міцний на свій вік, виглядає жалюгідно, він готовий стати на коліна, лише б вимолити порятунок. - Дайте, ..дайте мені трохи часу і я заплачу Вам ... – нотки страху перетинають кожне його слово. Але для співрозмовника це не таємниця. Направду, він любить страх, той п'янить не гірше віскі, віддає дивним смаком прянощів і чогось терпкого одночасно.
- Гроші ?! - фігура в темному плащі зневажливо фиркає.- Ти оцінюєш своє життя в жалюгідні папірці?!
- Річард, я не розумію. Тоді що? Що вам потрібно? - в голосі Цвейга вже не страх, а справжній жах і очікування найгіршого. Він догадується якою буде плата, цей монстр забере усе... усе що чоловік любить, що має найбільше значення в його житті.
- Есме. - ім'я ножем розпорює простір і чоловік скрикує, зовсім по жіночому, тонко і якось приречено.
- Ні, ні! Будь ласка! – Цвейг кидається в ноги Річарду, не звертаючи уваги на сльози.
- Есме! – наче свист батога. Тепер чоловік знає, що відчувають проговорені на смерть.
Фігура в чорному подивилася в очі Цвейгу. Червоні зіниці сповнені зла. Воно народжувалося в глибині такої ж чорної душі й, вириваючись на свободу, знищує все на своєму шляху.
- Візьми моє життя! Але не її!
Річард гучно сміється і зневажливо відштовхує Цвейга ногою.
- Я чекатиму в Маєтку рівно день. Якщо ти її не приведеш... - багатозначна пауза змушує кров Цвейга стигнути в жилах. – Одна Есме, або вся твоя жалюгідна сімейка.
Чоловік безшумно зникає за дверима, залишивши в бібліотеці розбитого Цвейга. Без вибору.


2010 рік

Я сиділа навпроти вікна з видом на Відень. Коли у тебе в запасі ціла вічність можна нікуди не поспішати, єдиний мінус - самотність. Ти залишаєшся віч-на-віч зі своїми спогадами. Коли Рік забрав мене з рідного дому мені було 12, я була молодшою з 5 дітей. Я досі не знаю чому з усіх він вибрав саме мене. Знати б причину, чому себе ненавидіти!

Батько не міг мене віддати Ріку. Він знав, що той монстр - безжалісний і жорстокий. І за це тато поплатився своїм життям прямо на моїх очах. Рік не вбив тоді більше нікого з моїх рідних. Сказав, що він справедливий і милосердний, але що все має свою плату. І заплатив – щорічно моя сім'я отримувала кілька тисяч від нього. Як плату за сирітство.
Я боялась його, ненавиділа за те, що він позбавив мене сім'ї, що я живу у вічному арешті: до 16 років я не бачила Ріка – жила в віддаленому Маєтку, під наглядом няньок, вчителів і охорони. Потім він з’явився знову на кілька днів, зустрів мене в Берліні і зник ще на три роки, поки я здобувала освіту. Мені пророкували блискуче майбутнє, і навіть не знали яким прокляттям буде це пророцтво.

Ще рік я жила в Італії, куди змогла вирватись під протекторатом ректора, тоді мені здалось, що все що я маю – результат моїх старань і почала думати, що Рік був просто жахливим сном і більше не прийде в моє життя. Але він з'явився знову - в день мого двадцятиріччя. І приніс з собою подарунок - жорстокий і безжалісний, як і він сам. Я до сих пір пам'ятаю дикий біль в зап'ясті й багряні очі монстра наді мною. Вранці я прокинулася іншою.

Кажуть, безсмертя – це дар. Не вірте в це! Воно – найгірше прокляття.
А у мого було власне ім'я – Річард.

Але я вже не була тією наївною дівчинкою, яку він забрав з рідного дому. Мені було двадцять, я мала за спиною освіту, змогла хоч трохи пізнати світ і мене нудило від його збоченій любові. Противно відчувати себе іграшкою в руках сильного чоловіка. Отримувати все що хочеш за слухняність і скиглити від болю коли не послухалася.
Воістину любов має різні обличчя! Але я була нащадком королівської крові й, навіть збіднілою, моя сім'я не втрачала честі. Тому я вирішила боротися і вирватися з цього пекла. Протягом 100 з гаком років я дурила йому голову, а потім зайняла його місце у світі вампірів. Страхом, підкупами та хитрістю – вони визнали мою силу. Перша така молода дівчина – одна з Сенату старійшин. У моїх руках була сила і влада. Ось тільки я заплатила свою ціну за свободу. Та й свобода – що це !?
Я помстилася йому за своє покалічене життя, смерть батька, за дар того, чого я ніколи не хотіла і за втрачені мрії – мати сім'ю, дітей і коханого чоловіка. Зрештою померти сивою і немічною! Дивне бажання, але я інколи уявляла, якою була б моя старість – в колі онуків, поруч з коханим чоловіком? А може, я мала загинути у вирі війни, яка перемолола сотні життів, може мої діти, мали зробити щось визначне, або ж просто прожити спокійне життя...