Початок шляху. Творець

Частина 1

2010 рік

— Мені дуже шкода, мила. Ти ні в чому не винна.

Я чула, як швидко б'ється її серце, відчувала смердючий запах страху. Ніколи його не любила. Неприємний хрускіт прорізав тишу, голова дівчини вивернулася під неприродним кутом і серце перестало битися. Великі блакитні очі скляним поглядом дивилися прямо на мене, в них відбилася Смерть... і у неї було моє ім'я — Есме.

Я витерла серветкою закривавлені губи й, підпаливши її, кинула на тіло дівчини. Синтетична тканина кофти відразу ж загорілася. Прощайте всі сліди. З палаючої будівлі я вийшла абсолютно спокійна. Не в перший раз і не востаннє… на жаль! З часом я просто навчилась замикати сумління під сто замків і відключати всі почуття, які, правдиво кажучи, мати не мала взагалі.

— Розважаєшся, кохана?!

Глузливий голос Ріка пролунав за моєю спиною і змусив зупинитись. Було наївно думати, що він не спостерігає за мною, що не відчуває збоченого задоволення кожен раз, коли я знову і знову перетворююсь на монстра. Я вишкірила зуби в кривій посмішці.

— Чую нотки захоплення у твоєму голосі? — запитала лагідно, розвертаючись обличчям до Ріка.
— І кого я створив. — прицмокнув язиком чоловік.
— Приміряєш костюм Бога?

Мить — і я вже притиснута грудьми до холодної цегли, а Рік так близько, що його ніс торкається моєї потилиці. Чоловік робить глибокий вдих і шипить над вухом:

— Поясни, чому б мені не звернути твою милу шийку просто зараз?

Не стримую сміх, який спантеличує творця. Мить — і він відлітає від мене, проїхавшись спиною по мокрому асфальті.

— Може тому, що я сильніша, тату, — мій голос таки здає мене нотками гіркоти, але я швидко беру себе в руки. Не слухаю його відповіді, не чекаю, поки підніметься, просто йду геть в освітленні полум'я під гучний сміх того, хто мене створив.

1897 рік

— Цвейг, як ти заплатиш мені за порятунок? — гість крутить в руках палицю з металічним набалдашником у вигляді голови ворона. Тонкі, аристократичні пальці торкаються дзьоба, і шкіра вмить чорніє, а в повітрі неприємно пахне горілою плоттю.

— Рік, я… у мене зараз немає грошей. — кремезний чоловік, доволі міцний на свій вік, виглядає жалюгідно; він готовий стати на коліна, лише б вимолити порятунок. — Дайте… дайте мені трохи часу, і я заплачу вам… — нотки страху перетинають кожне його слово, але для співрозмовника це не таємниця. Направду, він любить страх, той п’янить не гірше віскі, віддає дивним смаком прянощів і чогось терпкого одночасно.

— Гроші?! — фігура в темному плащі зневажливо фыркає. — Ти оцінюєш своє життя в жалюгідні папірці?!

— Річард, я не розумію. Тоді що? Що вам потрібно? — в голосі Цвейга вже не страх, а справжній жах і очікування найгіршого. Він догадується, якою буде плата: цей монстр забере усе… усе, що чоловік любить, що має найбільше значення в його житті.

— Есме. — ім’я ножем розпорює простір, і чоловік скрикує, зовсім по-жіночому, тонко й якось приречено.

— Ні, ні! Будь ласка! — Цвейг кидається в ноги Річарду, не звертаючи уваги на сльози.

— Есме! — наче свист батога. Тепер чоловік знає, що відчувають проговорені на смерть.

Фігура в чорному подивилася в очі Цвейгу. Червоні зіниці сповнені зла. Воно народжувалося в глибині такої ж чорної душі й, вириваючись на свободу, знищує все на своєму шляху.

— Візьми моє життя! Але не її!

Річард гучно сміється і зневажливо відштовхує Цвейга ногою.

— Я чекатиму в Маєтку рівно день. Якщо ти її не приведеш… — багатозначна пауза змушує кров Цвейга стигнути в жилах. — Одна Есме, або вся твоя жалюгідна сімейка.

Чоловік безшумно зникає за дверима, залишивши в бібліотеці розбитого Цвейга. Без вибору.

2010 рік

Я сиділа навпроти вікна з видом на Відень. Коли у тебе в запасі ціла вечність, можна нікуди не поспішати, єдиний мінус — самотність. Ти залишаєшся віч-на-віч зі своїми спогадами. Коли Рік забрав мене з рідного дому, мені було 12; я була молодшою з п’яти дітей. Досі не знаю, чому з усіх він вибрав саме мене. Знати б причину, чому себе ненавидіти!

Батько не міг мене віддати Ріку. Він знав, що той монстр — безжалісний і жорстокий. І за це тато поплатився своїм життям прямо на моїх очах. Рік не вбив тоді більше нікого з моїх рідних. Сказав, що він справедливий і милосердний, але що все має свою плату. І заплатив — щорічно моя сім’я отримувала кілька тисяч від нього. Як плату за сирітство. Рік любив гратись у благодійника, відчував себе божеством, яке має право судити та помилувати.

Я боялася його, ненавиділа за те, що він позбавив мене сім’ї, що я живу у вічному арешті: до 16 років я не бачила Ріка — жила в віддаленому Маєтку, під наглядом няньок, вчителів і охорони. Потім він з’явився знову на кілька днів, зустрів мене в Берліні і зник ще на три роки, поки я здобувала там освіту. Мені пророкували блискуче майбутнє, і навіть не знали, яким прокляттям буде це пророцтво.

Ще рік я жила в Італії, куди змогла вирватись під протекторатом ректора. Тоді мені здалося, що все, що я маю — результат моїх старань, і почала думати, що Рік був просто жахливим сном і більше не прийде в моє життя. Але він з’явився знову — в день мого двадцятиріччя. І приніс із собою подарунок — жорстокий і безжалісний, як і він сам. Я досі пам’ятаю дикий біль у зап’ясті й багряні очі монстра над мною. Вранці я прокинулася іншою.

Кажуть, безсмертя — це дар. Не вірте в це! Воно — найгірше прокляття.
А у мого було власне ім’я — Річард.

Але я вже не була тією наївною дівчинкою, яку він забрав із рідного дому. Мені було двадцять, я мала за спиною освіту, змогла хоч трохи пізнати світ, і мене нудило від його збоченої любові. Противно відчувати себе іграшкою в руках сильного чоловіка. Отримувати все, що хочеш, за слухняність, і скиглити від болю, коли не послухалася.