Розділ 28. У темряві.

Запах дивний, від нього паморочиться в голові, а потім я відчуваю, як скажено, немов у загнаного звіра, стукає в грудях серце. Я і є загнаний звір. Листя б'є по обличчю, не кричу від болю, хоча шкіра на обличчі горить вогнем. Мені треба бігти, просто бігти, інакше смерть. Я задихаюся, але все одно мчу крізь темні зарості лісу. Відчуваю під ногами в'язку землю і дрібні камінчики упереміш зі зжухлим листям. Відчуття дивне, я нібито знову біжу від монстрів, але при цьому я... легший? Легше, спритніше, сильніше, наче я й не я зовсім. Що я тут роблю, від кого біжу і чому відчуваю цей моторошний жах? Мені страшно, я - загнаний звір, що біжить у лісі від мисливця.

Гілка боляче б'є по животу, нога підвертається і ковзає по мокрій землі. Я падаю, не видавши й звуку, навіть стогону. Мовчу, коли кочуся схилом і зупиняюся, врізавшись у стовбур дерева животом, так і не дозволивши собі нічого, крім різкого зітхання. Від болю паморочиться в голові, у боці дивно тягне. Тяжко дихаючи, відходжу від дерева з гілкою, що стирчить із живота. Серце шалено стукає у скронях, крім нього нічого не чую. Затискаю брудними руками рану біля гілки та вперше розумію, що я - дитина, і, судячи зі штанів і вузьких стегон, хлопчик років дванадцяти. Хлопчик? Що за? Стискаю зуби й ривком дістаю з живота гілку. Відкриваю рот у німому крику, але так і не видаю жодного звуку голоснішого за своє серцебиття. Затискаю рану руками, але кров б'є крізь пальці й не змиває бруд, бо мої руки не брудні, вони сірі. Я маленький сіренький хлопчик. Це ще одне видіння, яке насилає на мене монстр? Точно, він же мене знову поцілував! Які ж у нього мерзенні поцілунки! І, головне, жорстокі, я ж повністю поділяю біль пораненого хлопчика з його видіння!

Він повзе вниз, залишаючи кривавий слід по землі, з упертістю, на яку я навряд чи здатна. Внизу велика калюжа, скочуюся в неї, судомно дихаючи, і перевертаюся на спину. Холодна, скоріше крижана вода, на коротку мить приносить полегшення, перед очима листя і гілки дерев, які закривають білосніжне небо без єдиної хмаринки. Кілька разів моргаю, затискаю рукою живіт і відчуваю секундне розчарування та приреченість. Серце продовжує битися у вухах, але не рухаюся, точно чогось чекаю. Дивний звук, схожий на вереск якоїсь тварини, лунає в лісі. Земля і вода в калюжі тремтить, щось наближається, і відчуття приреченості стає нестерпним. Сідаю з останніх сил, рука грузне в калюжі, коли встаю на карачки й повільно, ледве втримуючи рівновагу, рухаюся далі.

- І-ха!!! - чоловічий крик, що пролунав зовсім поруч, змушує здригнутися і зупинитися, але занадто пізно.

Величезна зміїна голова вдаряє в бік із такою силою, що пролітаю кілька метрів і падаю в сухе листя, обличчям донизу. Наяна? Це ж була вона? Монстр показує мені, як убиває дітей?! Та як він...

Стискаю бруд і траву в кулаки, різко сідаю і шиплю на величезну голову дивної ящірки. Це не Наяна, у цієї золотиста луска, та й вона трохи більша. Ящірка шипить у відповідь, а той, хто сидить на ній у сідлі, противно сміється. Він злізає з величезної ящірки одним стрибком і дістає довгий витягнутий клинок.

- Який уже раз, маленький повелитель тікає? - знущально цікавиться людина, точніше істота, яку я ненавиджу.

Чи  точно я? Чи моя ненависть горить яскравим полум'ям у серці?

Величезний, значно більший за людину, метри три зростом, плечистий рудий чоловік, з довгою бородою, вусами та з поголеними скронями, решта волосся якого зав'язана в руду косу. На ньому червоне вбрання, схоже на вбрання сіреньких, але при цьому зовсім інше, наплічники із золота і плащ із чорної шкури тварини, схожої на Наяну. Але основне, що проти волі привертає увагу - незліченна кількість шрамів по всьому тілу, які він не ховає, а виставляє напоказ, немов предмет гордості, а не потворний дефект. Мої руки тремтять від безсилої злості, я абсолютно нічого не можу зробити, точніше, хлопчик не може йому зробити. Незнайомець стрімко вихоплює меч, а наступної миті розсікає повітря біля мого обличчя, і тільки тоді я вперше чую голос хлопчика. Він скрикує від болю і падає в калюжу, хапаючись руками за обличчя, яке буквально палає болем нарівні з животом.

- Це восьма твоя спроба, такими темпами, маленький повелитель стане таким же монстром, як і ми, - рудий велетень заходиться сміхом.

Ящірка штовхає хлопчика і мене в його тілі в калюжу, з якої виринаємо, ледве спираючись на руки. Вода в калюжі рябить, але через якийсь час заспокоюється, і ми з хлопчиком дивимося на своє відображення. Великий, ще не загоєний шрам перетинає все обличчя і перенісся, поруч із ним на щоках і підборідді ще кілька. Свіжий, що красується під оком, залив кров'ю половину обличчя, і кров уже капає в калюжу. Монстр! Це і є монстр! Навіть шрам цей упізнаю, ці риси, пухкі, поки що не понівечені шрамом губи, які тремтять від злості. Він ненавидить це відображення, і я ненавиджу його теж, усім серцем.

- Ти для своїх уже монстр, хлопчику, - величезна рука підіймає на ноги майже безвладне тіло хлопчика, а потім кладе поперек ящірки. - Подивимося скільки тобі потрібно спроб, щоб це зрозуміти.

Велика п'ятірня проходиться по коротко підстриженому волоссю хлопчака, а потім ляскає по спині. Рудий велетень сідає на ящірку і під її вереск усе розчиняється в темряві.

Прохолодна рука ніжно погладжує мою шию, хоча поняття ніжності явно для нього відносне. Мої зап'ястя ниють після його недавніх "пестощів", хоча він більше не утримує їх. Навпаки, наші руки зчеплені в замок на моїх колінах, і шкіра ніби поколює на руках. Це якась магія? По тілу йдуть мурашки, не можу набратися хоробрості, щоб розплющити очі й зустрітися з реальністю. Його губи теплі й м'які, він продовжує цілувати мене, повільно й ніжно. Дивно, що в ньому є хоч щось тепле і м'яке, він же... Він же саме зло.