Розділ 21. Полум'я та очі

Яке ще одруження?! Який чоловік?! Ні, ні, ні! Такої ганьби я не винесу! Такої маячні зі мною статися не могло! Це все безглузда вигадка монстра. Жарт і витончене знущання, точно таке саме, як образа моїх страв. От же мерзенний тарганчик! Не люблю таких як він, які маніпулюють людьми, вводять їх самих і їхні почуття в оману. Найогидніше, що волею долі я займаюся частково тим самим, але я не винна, мене змусили!

Важко зітхаю, протираю втомлені від недосипу очі, а потім помічаю, що всі без винятку витріщаються на мене. Причому "всі" - це монстр із Маратиком, інших глядачів, мабуть, розігнали.

- Що? Я щось пропустила? - позіхаю, розминаючи шию, переводячи погляд з одного на іншого.

Маратик комічно підняв одну брову, точно я пропустила щось дуже важливе. У принципі, що я могла пропустити? Вони ж на своєму базікають, що там можна почути? Шу-шу, ша-ша, су-су... Чесно, в їхній мові одні шиплячі звуки, це так нераціонально і нерозумно! І жінок богу в жертву приносити - теж нерозумно. Дурні вони й жорстокі, як і все моє життя.

Щось мені вже й репліки їхні вигадувати не хочеться. Я банально втомилася, занадто багато всього навалилося на мене, сили буквально на межі. Це тільки сіренькі можуть тижнями не їсти й цілодобово не спати, а ми - люди - істоти вразливі, нам спати хочеться іноді. Позіхаю, підперши рукою голову з найнуднішим виглядом, на який здатна. Плювати, що рука під щокою болить від рани, а гострий ніж впивається в долоню. Шансів приборкати забаганку Маратика поки не передбачається, а сам монстр її відтинати, мабуть, не збирається.

- Встань, - каже крізь зуби Маратик таким тоном, немов я просто зобов'язана підкорятися.

Навіть не подумаю рухатися, про що й повідомила цьому сіренькому вельми красномовним поглядом. Судячи з того, як він насупився, мені зараз влетить, але, ймовірно, соромиться при монстрі руки розпускати. Боїться його, так? Дозволила собі іронічно посміхнутися.

- ВСТАЛА! - різкий гуркіт монстра, який не звертався до мене,  до цієї миті.

Ось тут же вскочила і застигла, вирішуючи, за чиєю спиною краще сховатися. Наче як за монстром, він же начебто мене тут "врятував", але щось погляд у нього аж ніяк не добрий. За Маратиком ховатися не логічно, я ж кликала на допомогу. Шкода, але "рятівника" боюся куди більше за потенційного ґвалтівника. Важка заміжня доля, нічого не скажеш. Залишаюся стояти біля столу, між сіренькими, ховаючи руки за спиною. От би відразу обом горло розпороти, та не судилося.

- Я запитав, що тут відбувається? - гуркоче під потворним шоломом головний монстр. - Відповідай!

Ось це наказовий тон, Маратик і радом не стояв, монстр страшний в гніві! Дивно взагалі, що в мене запитують мою версію подій. Маратик, напевно, вже повідав свій варіант розвитку подій. Щось сумніваюся, що після нашого близького знайомства, головний монстр повірить хоч в одне моє слово. Я б не повірила, і досі не вірю жодному слову цих монстрів.

Чоловік... Окидаю його з ніг до голови презирливим поглядом. Фі! Який до біса чоловік?! Огидний монстр!

- У нас заведено в приміщенні знімати головний убір, - бурмочу замість відповіді, повністю ігноруючи його запитання.

- Ми в наметі, - відповідає замість монстра Маратик, підіймає з підлоги свій шолом і одягає його.

Це він мені так мститься? Я взагалі не з ним говорила! Шанси вкоротити хотілочку Маратику сильно зменшилися, мені б такими темпами хоча б живою залишитися.

- Відповідай, - прогриміло з-під потворного шолома монстра.

- Гаразд, - протягую невдоволено, розуміючи, що робитиму чергову дурницю.

Я вас ці шоломи зняти змушу! Відриваю свій зад від столу, ховаю ніж у рукаві й прямую в бік монстра. Той навіть з місця не зрушив, коли пройшла повз нього до самої польової кухні. Судячи з усього, тут працює дуже акуратний кухар, усі речі розкладені на своїх місцях, на столах і начинні жодної плямочки. У мене такий порядок на кухні виключно під час великих перевірок був. Каструлі складені за розміром, та, що мені потрібна десь посередині. Із задоволенням шумлю каструлями, порушую чийсь ідеальний порядок. Не розумію, якщо в них є такі польові кухні, чому нам із бабусями доводилося так багато готувати?

- Що ти робиш? - цікавиться Марат, поки монстр стоїть, як стояв, безтурботно відкривши мені спину.

Якби не його броня...

Обіймаю каструлю, повертаюся до сіреньких, так само встаючи між ними, тільки вже з іншого боку, там, де мені не заважає стіл.

- Відповідай, - повторив монстр утретє, тож зрозуміла, що більше чекати він не буде.

- Секундочку, - мило посміхаюся і натягую каструлю собі на голову.

Як же соромно-то!

- Ітас, Марсяка міся домасався! Я осбивалася, какс змоклася, а він се посволял ай-ся-сяй! - грізно грожу пальцем у бік Маратика, хоча майже нічого не бачу.

- Що? - після невеликого ступору пішло хором від сіреньких.

Маратик прошипів щось схоже на "Вона що, справді, така дурепа?" своєю шиплячою і, судячи з усього, монстр із ним погодився. От же засранці!

- Мусцини, просси Спасси, не посли ви фи в сцаку?! - цілком користуюся тим, що вони розібрати мою мову не змогли.

Мені нічого більше на думку не спало, чесне слово. Давно не почувалася так безглуздо. Хоча, враховуючи, як я монстра намагалася вбити, це був максимум креативу від звичайної кухарки. Трохи соромно за себе, але що вже тут приховувати, я робила речі й гірші: наприклад, розводила монстра серед монстрів на поцілунок. Каструля на голові, порівняно з цим, це витівка професора, не менше.