Розділ 15. Нічна гостя.

Як в якомусь анекдоті: вона дивиться на мене, я на неї. І сама ситуація комічна, наче зустрілися два коханці в шафі, ховаючись від чоловіка. Натягнуто посміхнулася, не знаючи, що робити. Двері-то ось вони, зовсім поруч, залишилося лише руку простягнути, але ця сумнівна дівчина вже помітила мене. Он як очима свердлить, напевно теж не знає, що зі мною робити. Якщо здіймемо галас, обидві постраждаємо від головнокомандувача, не думаю, що цей чоловік розбиратиметься, хто, навіщо і з ким прийшов у його покої. От же попала: один зайвий звук і нам обом кінець.

Може, по-братерськи, вірніше по-сестринськи домовимося? Я ж не буду проти, якщо вона вб'є головнокомандувача, навпаки, двома руками "за"! Хоча в неї, звісно, навряд чи вийде, але кого це турбує? Він її приб'є чи вона його, я в будь-якому разі в плюсі! Смерть загарбникам і всяке таке...

Тикаю в її бік пальцем, виразно показуючи гримаси, і показую в бік спальні, мовляв, іди, вбивай його з миром. Потім показую на себе і, перебираючи в повітрі двома пальцями, зображую щось із серії "я піду" в бік дверей і заважати тобі не буду. Довга пауза після мого питального кивка затягнулася. Потім сумнівна баба дістала з-за пазухи свого дивного вбрання щось сумнівно схоже на ніж. Лезо загнуте, нагадує молодий місяць, ручка теж загнутої форми - напевно тримати незручно, так і порізатися можна, але вона зібралась порізати тільки мене. А де ж хвалена жіноча солідарність?

Вона зробила крок до мене, і плачевність ситуації змусила мене діяти. Зі зброї під рукою лише згорнуті в трубочку плани, тож сміливо даю їй по голові ними. Здавалося б, папір, а кинджал у ньому застряг! Смикнула рулон на себе, кинджал із гучним звуком упав на підлогу. Ми застигли, дивлячись один на одного, а потім підозріла баба з переляком повернулася в бік спальні. У цей момент я смикнула на себе двері й вибігла в коридор. Згадавши, що живу не в печері, зачинила за собою двері так голосно, наскільки це взагалі можливо. Якщо звук падіння кинджала він міг не почути, то цей гуркіт проігнорувати не повинен. На губах грає зловтішна усмішка, але вона зникає, коли усвідомлюю, що стою в калюжі крові. Вона їх зарізала, тих стражників. Горла розпороті, в одного відрубана рука, валяється поруч. Мене аж трохи пересмикнуло від такої картини.

Ручку дверей за моєю спиною смикнули, але я її міцно тримаю зі свого боку. Двері смикнули ще раз, з такою силою, що, якби не тягала восени мішки з картоплею, ніколи б їх не змогла втримати. Вона точно баба? Худа така, а он скільки сили, коли закортіло! Стояти під дверима було нерозумно, але перспектива того, що мене можуть розпороти кинджалом, так само як цих бідолах, не залишає вибору. Ще раз сіпнулися двері, а потім я почула шипіння і звук меблів, що впали. Ну, все, головнокомандувач виявив свою запізнілу гостю, а мені час робити ноги. Смикнулася вбік і, відпустивши двері, послизнулася, з гучним криком шльопнувшись у калюжу крові. Хоч би килим постелили, сволота! Підскочила, ледь не вистрибнувши з сукні й забруднивши вкрадені плани в крові. Двері до покоїв головнокомандувача раптово відчинилися, коли я вже була на півдорозі до сходів. Не втрималася й озирнулася, коли за звуком дверей, що вдарилися об стіну, пішов незрозуміло чий, але такий, що змахує на бабський оглушливий вереск. Хто ж так кричить? Сам головнокомандувач, чи цей крик підозрілої баби належить? Картина перед мною постала епічна: сумнівна красуня розпласталася в крові нею ж убитих, а головнокомандувач застиг на порозі, в самих штанах.

Невже цей ідіот знову наступив на ті самі граблі? Худа курка борсалася в крові, намагаючись встати, а головнокомандувач стоїть собі байдуже і нічого не робить. Вона ж так утече! Чоловік, та що ти тупиш-то? Убий її! Дивись, як знахабніла, твоїх людей зарізала, а ти як останній...

- Та вбий її вже, ідіоте! - ця фраза вирвалася сама собою, і, усвідомивши, що вимовила її вголос, вирішила відступати якомога далі.

Виблискуючи п'ятами, побігла по сходах до нижнього поверху, де й побачила дивовижну картину: усі вартові, які охороняли нас, чи то монстрів від нас, валяться на підлозі. Спочатку вирішила, що знахабніла дошка і їх перерізала, але потім помітила, як дехто з них рухається і хропе. Тут і гадати не варто, що мої бабусі постаралися. Самі бабці знайшлися на кухні, в повному бойовому спорядженні зі сковорідками, качалками та каструлями напереваги.

- Дитинко, це що - кров? - судомно схопилася за серце баба Люба.

- Ціла, дитино? - занепокоїлись бабці, оточивши мене.

- Часу немає пояснювати, потрібно терміново йти. Чим ви їх так приспали? - запитала, знімаючи з себе брудну сукню і надягаючи сорочку з нижніми штанами, а зверху приготовану старими шкіряну броню.

- Сон-травою, у полі діди нарвали, поки сіно коням збирали, - відповіла баба Галя, нашвидкуруч заплітаючи мені косу і зав'язуючи її червоною стрічкою.

- Усе готово? - запитала, закінчивши одягатися.

- Так, але, донечко, ти впевнена, що воно того варте? Усе-таки вбивати беззахисних...

- Які вони беззахисні? Це не жінки й діти - це воїни! Вони в будь-якому разі вб'ють нас, чому ми повинні їх жаліти? Досить базікати, ходімо!

Нехай і говорила я дуже войовничо, але руки тремтіли, коли староста віддав мені смолоскип перед входом у катакомби. Старі дивилися на мене з переляком, їм ніколи не доводилося ухвалювати подібних рішень, як і мені. Кинула смолоскип без жалю в розлиту олію, і просочені нею ганчірки загорілися. Про те, що дідусі й бабусі пожаліли сіреньких і залишили двері в замку не замкненими - знаю, але їм про це не кажу. Не діло це людям похилого віку забирати життя в тих, хто й не пожив зовсім. Нехай пожежа не забере їхніх життів, більшість уже почала прокидатися, поки ми катакомбами й підвалами рухалися, зате відверне увагу.

- Бережи себе, донечко, - сказав старійшина, вручивши мені вперше справжній меч.

На очі навернулися сльози, але я посміхнулася, пообіцяла, що ми ще зустрінемося, і їхні рідні до них повернуться. Ми розділилися біля річки, далеко від замку. Дідусі й бабусі пішли в ліс, у саму гущавину, а я залишилася біля річки.