Розділ 13. День "Зю".

День "Зю" настав якось несподівано і невчасно. Чому день "Зю"? Та тому, що інші плани з іншими буквами алфавіту були з різних причин забраковані.

Бабі Любі, наприклад, план "Ж" не сподобався, сказала, що ми й так у повній "ж", з чим усі негайно погодилися. План "Б", "В", "П" і "Р" відхилили, бо баба Галя втратила свою вставну щелепу і цих літер вимовити просто не може. Через глухоту діда Опанаса довелося прибрати всі голосні, а то він по триста разів перепитував, про що ми говоримо.

Зрештою, після тривалої суперечки, наші дідусі й бабусі нарешті вибрали назву за єдиним незрозумілим звуком, що видавала баба Галя "зю". Що саме мала на увазі бабуся, ми так і не зрозуміли, головне, що дід Опанас не перепитував, що ми там говоримо.

Дідусі щосили готувалися позбавити армію провізії та звільнити всю захоплену живність. Бабусі запаслися їхньою травою, щоб повторити отруєння, та й узагалі фантазія дідів і бабусь весь час зводилася до банальної різанини. Звідки в них стільки кровожерливості уявити не складно: вже майже два тижні вони не бачили своїх рідних і не знають, чи вони живі.

Баба Люба запропонувала схопити цього головнокомандувача і допитати всім натовпом. На відміну від них я бачила його в справі й тому відразу сказала, що це не варіант. Старим довелося терпіти цих окупантів майже два тижні, поки я намагалася виконати своє завдання. Виконання його весь час гальмується з кількох причин. Перша найбанальніша: після випадку на кухні з "окропом", нас тепер охороняють троє симпатичних сіреньких солдатів. І добре охороняють, навіть їжу підкинуту нашими бабками не їдять, а я так виверталася, щоб із цієї їхньої священної рослини листочки відірвати.

Взагалі після моїх пригод у ванній, усі вони на мене дивно поглядають. Не те щоб і до цього не поглядали, але від їхніх поглядів уже шкіра свербить. Варто ж накричати на них, або банально запитати що-небудь - мовчать і дивляться один на одного, як баран на нові ворота.

Судячи з того, що прямо в мене ніхто нічого не питав, моя феєрична поява в костюмі "в чому мати народила" не залишилася непоміченою для рядових солдатів. Але сам головнокомандувач на щастя ні сном ні духом про це не знає. Єдине, що турбує: Марат дивно поводиться, і дня не мине, як приходить перевірити, чи не накоїла я чого. Він так і питає у своїх, бодай я так думаю.

Баба Люба мене букв навчила, та й слів деяких, але тільки письмових. Мені залишається виключно гадати, який із шиплячих звуків яку букву означає. Може, з горем навпіл, і розберуся, де вульгарна поема, а де воєнні плани, але все одно не розумію, як у штабі їх розберуть? Невже там раніше не могли зметикувати, що якщо у цих монстрів своя мова, то і писемність є? На що вони взагалі розраховували, відсилаючи мене сюди? Що здохну просто? А ось дзуськи, я сама виживу і бабусь із дідусями витягну! Повернуся й особисто качалкою проміж очей Фереру трісну. Шкода, але зараз це навряд чи може мені допомогти, або дати хоч якусь відповідь на численні запитання, що рояться в голові.

Як мені пробратися в цей кабінет і плани викрасти поняття не маю. Солдатів побільшало, наче всі кути підпирають, раз у раз очі муляють. А я, мало того, що брудна й у ванну тепер не потрапити, ще й втомлена від того, що ночами вивчаю цю дурну мову і вчуся фехтуванню, так ще й сіренькі з чіпляннями лізти перестали. Не те що мені раніше подобалося, як солдати наші чіплялися, або як ці окупанти оченятами своїми дивилися, але так я хоч не почувалася бридко брудною і страшною. Кожен день проходив однаково, і коли вже майже звикла до навантажень, про мене вирішили згадати з того боку фронту.

Сталося це в обід, майже через два тижні від початку моїх пригод. Якраз горіла на повну робота над вечерею, ноги, як зазвичай, гуділи. У кухні стояла задуха, навіть із прочиненим вікном було не продихнути. Кілька бабусь присіли на лавку в темному кутку кухні, їм стало погано від спеки. Найдивніше, що це всього лише весна, але спека стоїть така, яка і влітку не часто буває. Перше, що відчула, це дикий біль у зап'ясті, настільки сильний, що впустила ополоник у казан із супом. Мене окропило окропом, тож я й закричала, відходячи від казана. Тільки потім почула в себе в голові рішучий голос Настасії:

- Любаво, ти тут?

- Дитинко, що таке? Обпеклася? - бабусі кинули всі свої справи й кинулися до мене.

Обступили навколо, здійнявши такий галас, що не зрозуміло, чують вони Настасію, чи ні. Кожна бабуся вважала своїм обов'язком порадити різні способи лікування опіків. Найрадикальнішим був наш сіренький кухар: Арфій штани свої почав знімати, полікувати мене зібрався за допомогою "золотого дощу". Ні, це не він забитий на всю голову, просто, коли проводиш так багато часу з бабцями, під зав'язку заповненими знаннями нашої народної медицини, і не такі рецепти почуєш. Якось одразу вирішила використати цей шанс, щоб втекти, нарешті, з кухні та вже в тиші й спокої дізнатися: я божеволію, чи насправді чую свою подругу?

- А-а-а-а, ґвалтують! - заверещала на все горло, кілька ґудзиків на сукні непомітно розстебнула і жваво так за спини сіреньким відстрибнула.

Бабці теж здивували, половина яких на бік Арфія встала і почала мене вмовляти з-за сіреньких вийти, мовляв, сеча в них хороша, лікувальна. Мої брови поповзли вгору, підганянні думками: "Чим же вони тут встигли позайматися, щоб перевірити чудодійні властивості підозрілої рідини?". Друга половина бабусь разом зі мною видала дружне "Фу!", чому я спочатку зраділа, поки вони не сказали, що краще своєю власною користуватися. Тут почалися палкі дебати, з криками та доказами типу "мені одна бабка казала..." і "чия б мукала, а твоя б мовчала". Зрештою, коли на гуркіт і крики з'явився Маратик, я була готова його розцілувати, аби тільки він із цією битвою стареньких на ґрунті народної медицини розібрався.