Розділ 8. Баба, чи чоловік?

Це що було? Звук був гучний, ніби десь за стінкою шафа впала. Ноги в мене заніміли від сидіння на фаянсовому другові, тож до дверей я рухалася довго, попутно зазначаючи, що там явно щось відбувається.

 Бум, бах, кряк! Наче бійка в нашому сільському клубі, музики й криків лише не вистачає.

Зупинилася біля дверей і тихенько їх прочинила, підглядаючи в щілину.

Моє дихання збилося, по спині пройшли мурашки - я такого в житті не бачила. Те, що вони не люди, я зрозуміла одразу. Яка людина може так швидко рухатися, що довге волосся здається шлейфом? Воно літає, як якісь плащі, при кожній спробі одного з опонентів завдати удару, весь час майже осліпляючи противників. Їх було п'ятеро, чотири проти одного - не чесно. Судячи з усього, цей п'ятий зовсім не поділяв мою точку зору. Він бився один, легко орудуючи своїм величезним мечем з такою швидкістю, що здавався одним суцільним чорним серпанком. Решта, порівняно з ним, рухалися як мухи в маслі, він раз у раз відштовхував їх від себе, начебто граючись, наче вбивати їх одразу було занадто нудно для нього. Четверо інших одягнені в темно-коричневий одяг із шоломами на голові. У запалі бійки вони щось шипіли одне одному, намагаючись нападати організовано, але не виходило.

Схоже, через певний час чорному вихору набридла ця бійка, тож він блискавичним ударом відтяв одному з нападників голову, другому в одну мить відтяв руку і проткнув плече третього. З трупа без голови ринула кров, заляпавши стелю і стіни. Той, якому відрубали руку, спробував утекти, чим ще більше забризкав увесь навколишній простір. Ой, не заздрю я тому, хто прибиратиме тут. Придивилася, а рука то сіренька, як і голова, що валяється в калюжі крові. Погано мені від вигляду такої кількості крові не стало, як кухар і взагалі дівчинка сільська, я зовсім не гидлива. Тато мій жрець, їм худобу і тварин вбивати не для жертовного ритуалу не можна - тож уся чорна робота завжди була на мені. З ножем я вправляюся добре, худобу освіжувати можу будь-яку, якось раз навіть вовка зарізала, коли той на мене в лісі напав. Але що мої кулінарні заслуги порівняно зі справжнім майстром меча?

Чорний вихор крутнувся, ухилившись тепер уже від двох супротивників. Судячи зі звуку розбитого скла, безрукий вирішив покинути приміщення вельми радикальним методом - через вікно. Помах мечем і пораненого супротивника теж позбавляють голови, ще більше ускладнюючи подальше прибирання. Голова в якійсь ганчірці котиться підлогою і зупиняється майже біля самих дверей у ванну кімнату. Що я там говорила про гидливість? Беру свої слова назад, бо від вигляду перерізаної кістки хребта, що стирчить, усередині кровавого місива, що раніше було шиєю, мій живіт звело сильніше, ніж від тієї травички фіолетової.

Так, дихаємо, дихаємо... Просто дихаємо! Зараз він з останнім розбереться, прислугу прибирати покличе, я під шумок у натовпі бабусь загублюся і втечу. Правда не зрозумію, чого він тягне? Останній залишився, і вони стоять один навпроти одного і шиплять - розмовляють.

Стоять, шиплять і шиплять, шиплять і шиплять... Бажання кашлянути й закінчити цю їхню незрозумілу розмову дедалі більше мене зводить з розуму. Скільки можна, з відрубаної голови вже кров натекла під самі двері. Я вже й ховатися втомилася і, щоб зайняти себе хоч чимось, вирішила придивитися до бовдура, що залишився, і до того самого чорного вихору.

Який чоловік-то! Не просто високий, а величезний, ось тільки обличчя все в шрамах і сіре, як попіл у каміні. Волосся чорне, довге. Це через це його монстром обізвали? Чи, може, тому що покидьок і б'ється наче божевільний? Дивно, що опонент порівняно з ним якийсь дрібний і щуплий. Та й голос у нього на жіночий схожий.

Тутешній головнокомандувач раптом зробив крок до щуплого і зірвав з його голови дивну маску. Довге мідне волосся розпласталося по плечах щуплого, і чомусь мені здалося, що це жінка. Одягнена вона була в штани і якусь дивну сорочку коричневого кольору. У нас жінки не носять штанів, хоча в армії дозволяють іноді, та й маги можуть собі дозволити, особливо на війні. Та батько завжди мені говорив: «не діло це, жінці в чоловічому одязі ходити». Ковзнула поглядом по фігурі незнайомки. Там не те що груди, стегна не спостерігаються - фігура як у хлопчика-підлітка. Проте цей монстр серед монстрів дивиться своїми оченятами страшними на неї, не відриваючись, як голодний собака на кістку. Немов це не вона тут із дружками своїми прийшла його зарубати.

Мені знову стало нудно, тож, зовсім знахабнівши, трохи більше відчинила двері й вирішила розвеселити себе, вигадуючи, про що вони там узагалі шиплять одне на одного.

Ось монстр серед монстрів спирається на свій величезний меч і шипить:

- Ти баба чи чоловік, я не зрозумів?

У відповідь вона обурюється, підіймає свою зброю і шипить:

- Ти що не бачиш?! Дивись, який у мене голос писклявий? Ким ще я можу бути?!

- Може ти підліток? Ти подивися, у тебе ж усе плоско, як дошка! Ніякого рельєфу!

Після цієї фрази, ну або не зовсім цієї, монстр серед монстрів отримав зовсім не по-бабськи кулаком у щелепу. І монстр хороший, навіть не ухилився, наче не очікував або банально дозволив цьому "щось" бити себе. Він щось зашипів, тож я запропонувала свою версію:

- І цицьки в тебе, як два прищі.

"Щось" спробувало знову вдарити нашого монстра, після цієї сказаної з кам'яним обличчям фрази, однак цього разу він гарно відкинув її в стінку за своєю спиною. Тепер я могла роздивитися її обличчя, і справді не таке гарне, як у Маратика. Особливо коли вона так злісно шипить, показуючи білі зуби, наче якась зміюка, здається дуже страшненькою. Очі в неї такі ж чорні, як у монстра, але при цьому вузькі, як у корінного народу Ледвіги. Ніс теж вузький і довгий, губи неприродно повні, вилиці низькі, обличчя овальне. За нашими мірками на обличчя вона все ж таки ще нічого, якби не його сірий колір. А може, й справді, чоловік, підліток якийсь?

Вистава тривала, монстр повернувся до мене спиною, злегка загороджуючи мені огляд. Ну, що встав? Добий його вже, спати давно пора! Стирчу тут у туалеті як дурепа, від нудьги маячню під їхнє шипіння підставляю.