Розділ 7. Незабутня вечеря.

Ми взялися до роботи, спочатку прибравши на кухні безлад, який там був. Схоже, місцевий кухар зовсім не в курсі, що таке норми гігієни харчування - кругом один бруд і злощасні горщики з фіолетовим бур'яном. Бур'ян викликав у мене живу цікавість, навіщо він стоїть у кожному кутку? Традиція така? Чи може вони його їдять? Словом, взяла я і відламала шматочок, і з'їла. На смак несмачний, як лист салату. Вирішила нехай стоїть гидота заморська, якщо що в салат який додам. Однак коли через пів години мій живіт жорстоко скрутило, і я ледве встигла знайти туалет, зрозуміла, яка це небезпечна річ, виявляється. Я кілька годин провела в цій специфічній кімнаті, єдиній на поверх, і мені так погано не було навіть після молока з рибою.

Коли сидіти вже було безглуздо, пішла назад. Там я зустріла того ж солдатика і послідкувало феноменальне запитання:

- А де кухар?

- Так він, цей во, у туалеті засів. На довго, видно, - зробила байдуже обличчя, відмиваючи руки.

- А ти де була? - поцікавився все той же солдатик. Та що йому треба все?!

- У туалеті.

- Ти ж с-с-сказала, що там кухар.

- Так я чекала своєї черги.

- І? Де тоді він?

- А хто сказав, що я дочекалася? Бачите, руки мию, ґрунт удобрювала. Ясно? - солдатик жарт не оцінив, дивиться на мене з підозрою.

- А ти що хотів, хлопчику? - запитала баба Люба з ополоником напереваги.

- Чи все готово до вечері, запитати послали, - відповів хлопчина, косячись на ополоник.

- Бідненький хлопчик, такий молодий, а вже посилають, - схопилася баба Люба за серце і зі співчутливим виглядом почала чистити картоплю, не приділяючи молодику більше уваги.

Він подивився на мене недобре, потім щось зло прошипів, за що одразу отримав ополоником від баби Варі.

- За що? - обурився хлопчина, дивись, як цілющий ополоник діє: один удар і акценту позбувся.

- Будеш мені тут лаятися! - крикнула баба Варя, розмахуючи ополоником.

- Ви що нашу мову знаєте? - здивувався хлопчина.

- Не знаю, але по голосу відразу зрозуміла - лаєшся! У мене ж шість онуків бешкетників, лаються як чоботарі! - баба Варя діловито хмикнула і відвернулася назад до великого таза з супом.

Після цього осоромлений малий пішов, і ми зайнялися своєю справою.

- Ой, Любешко, навіщо взагалі ти їх виводиш із себе? І кухаря он лупонула по голові сильно, тепер у коморі ковбасою зв'язаний без свідомості лежить. Ну, як так можна, молодій дівчині? - заголосила баба Варя через якийсь час.

- А хто його ковбасою зв'язав? Чи не ви, бабусі? Так і чого жаліти їх, загарбників цих? Ви хоч знаєте, як люди там за лінією фронту голодують, а ось ці нелюди чого надумали - їжу викидати! Так йому й треба! Коли прокинеться, я йому ще додам! Їм усім додам! - пообіцяла, шматуючи картоплю. Раптово живіт так скрутило, що план помсти сам у голові визрів.

- І як ти це зробиш, дівчинко? Їх он багато-то як, а ти одна. Дивись, щоб боком тобі не вийшло твоє злодіяння.

- Так я не одна, ми ж разом! Убивати їх не будемо, але труїти-то можемо? - усміхнулася, обійнявши бабку. У мене бабусь і дідусів зроду не було, померли від чуми за багато років до мого народження. Дивні відчуття, відчуваю себе їхньою спільною недолугою онукою.

- Труїти? О, Спасителю! - перелякалась баба Оля.

- Ну і як труїти-то будемо, дорогенька? Та ще так, щоб нічого нам за це не було? - зацікавилася баба Варя.

- Ось ту травичку бачите? Так вона отруйна дуже, їм животи так скрутить - на все життя наше готування запам'ятають! - одна з бабусь якраз простягнула руку, щоб зірвати фіолетовий листочок. - Так, а ось пробувати самим її не треба! Я її вже на собі перевірила, дві години в туалеті провела!

Мало не повторила мою фатальну помилку: захотіла скуштувати цю погань!

- Ну і що нам із цією травою робити? У салат додавати? - запитала баба Люба.

Чого ми тільки з цією травою не робили, мені навіть довелося прошмигнути в інші кімнати, щоб цей бур'ян пощипати. Виходило, що в нас і салат, і м'ясо запечене, і суп, і навіть десерт - пиріг із яблуками - абсолютно все було з цією поганню. Ми спочатку думали ще й компот із цієї гидоти зробити, але вона забарвила його у фіолетовий колір. Пішла я в комору по сухофрукти на заміну і тут же помітила, що наш кухар почав прокидатися. Мені не залишилося нічого іншого, як звалити на нього мішок борошна. Що я з цим дядьком робитиму далі, не знаю, але що-небудь придумаю.

Їжу в нас із кухні забирали цілою делегацією, кілька солдатів і сам мужик з обличчям баби, у сенсі Марат якийсь там. Ми з бабусями в одній частині кухні згрупувалися, їжа в чанах в іншій, разом із солдатиками. Тепер при світлі свічок їхні обличчя здавалися не те що сірими, а якимись чорними.

- Усе готово? - запитав Маратик, насторожено заглядаючи в чани.

- Усе готово, холоне вже! Несіть акуратніше! - це баба Люба втрутилася, вона й казала, що кому і в яких кількостях готувати, незрозуміло як розібравшись у записах цього кухаря з комори. Дивна взагалі справа, вона наче розуміє їхню мову, а то набір паличок і крапок з його книги ніхто більше не зрозумів.

- Де їжа головнокомандувачу? - запитав він, оглядаючи нас і зупиняючись поглядом на мені.

- Ось вона! - показала бабуся на дві великі срібні таці з тарілками, накритими кришками.

Маратик кришки зняв і прискіпливо оглянув їжу. На що там дивитися-то? Смажена свинина, картопля з травами, салат і юшка з яловичини.

- А кухар де? - запитав він, дивлячись виключно на мене. Наче знає, що це я його того цього. Чому всіх так цікавить це питання?

- У туалеті, - без запинки відповіла я, повільно кліпаючи очима.

- Знайти! - наказав чоловік із жіночим обличчям і звернувся вже до мене. - Підходи.

Ну, я підійшла, спостерігаючи, як солдатики помчали коридором, і не подумавши зазирнути в комору. Надала своєму обличчю найсмирніший вираз.

- Пробуй! - наказав він знову командним тоном, вказуючи на таці.