Розділ 6. Безлад на кухні

Монстр пішов, і ми зі старими змогли видихнути. Це ж треба, щоб "таке" стояло в них на чолі. Вони, напевно, його до мокрих металевих штанів бояться, навіть не думають підійматися, хоча монстр уже зник за воротами замку. Поки я думала, чи встигнемо ми зі старими втекти, поки ці тугодуми зрозуміють, що головного вже немає, вони піднялися і почали розходитися по табору.

- Он, один іде по наші душі, - сказав старійшина, і решта людей похилого віку з приреченим виглядом піднялися з сіна.

Я, як усі, обернулася в бік замку, звідки діловито крокував один із металевих чоловічків. Щоправда, він трохи відрізнявся від решти, шолом його мав чудернацьку форму, що чимось нагадувала совину голову. Бабусі й дідусі раптом обступили мене, ніби намагаючись захистити від нього, тож я відчула змішане почуття жалю і гордості за них.

Виродок став навпроти насупленого старійшини, але замість того, щоб дивитися на нього, чомусь дивився виключно на мене. Мені нічого не залишалося, окрім як обережно обійти дідуся і, схрестивши руки на грудях, стати на захист старших.

- Чого треба? - дуже некультурно й не приховуючи виклик, поцікавилася в цієї "сови".

Металева статуя зависла, ніби не очікуючи від мене такої фрази, і я запізно згадала, що граю роль сільської дівчинки. Довелося терміново опускати руки, корчити заплакану пику і солоденьким голоском поцікавитися:

- Дядечку, а коли нас додому відпустять?

"Дядечко" завмер і вирішив, що припустився помилки, бо спробував поглянути на старійшину, який здивовано дивився на мене. Але вибирати собі співрозмовника було вже пізно, тож "дядечко" здався і заговорив, звертаючись до мене:

- Вас не відпустять додому. Вам випала величезна честь...

- Як не відпустять? А як же матінка? Як же корівка моя, Зоренька? А свині мої як? З голоду помруть же!!! Ми, до речі, їсти хочемо, чого тут полонених не годують?! Зовсім не соромно вам, так зі старшими поводитися?! - щебетала, граючи в простачку, мені не складно, як то кажуть, як виглядаю, так і дію.

"Дядечко" спробував знову заговорити з дідом, але я й шансу не дала, сумно заплакавши й заплющивши очі руками (бо сліз там не було), завила на всю долину:

- І що ж із нами тепер буде?

- Ви працюватимете в замку, поки головний воєначальник, Артал Безстрашний перебуватиме тут. Сподіваюся, вам усе зрозуміло? - голос у них якийсь дивний, може це через броню? Але по-нашому вони говорять непогано, на мій подив.

- Безстрашний? Це що, у нього ім'я таке? Він реально, такий безстрашний? - удала здивовання такому пафосному прізвиську, люблять же чоловіки собі відповідні прізвиська придумувати. Чую виразний скрип зубів, не з-під шолома ж, так?

- А що за робота-то, хлопче? Ми якось не в тому віці, щоб наймитувати, - врятував мене від гніву "дядечка" дід Тимофій.

- Прибирати будете, на кухні допомагати. Ми знаємо, що ваші старі слабкі, тому й залишили вас тут. - При цьому щілини знову вперлися поглядом в мене, яка помітно виділялася.

- А що з дітками нашими-то? Куди їх забрали? - баба Люба виступила вперед, її очі повні сліз, а старі зморщені руки дрібно тремтіли.

"Дядечко" мовчав, важко було сказати чому.

- Де наші діти, онуки? - потримав бабу Любу натовп старих.

- Вони живі, поки що, - відповіла "сова" нарешті, і баба Люба схопилася за серце.

- Ви що зовсім, чи що?! Таке старій людині говорити? - прошипіла на нього, допомагаючи бабусі сісти назад на солому. - А якщо вона помре?!

- Якщо вона помре, це буде всього лише ще одна жертва на війні й нічого більше, - байдуже відповіла ця огидна істота, і мені захотілося дати їй по металевому дзьобу. Я навіть подалася вперед і зупинилася від нього на відстані удару, ось тільки тварюка вища за мене пристойно, в розмірах більша, та й, схоже, не бачить вона в мені противника.

- Жертви на війні - це солдати, ті, хто повинен захищати країну і свої сім'ї. Вона ж просто бабуся, вона - не жертва війни, вона, як і всі інші, жертва вашої не людяності! - випалила на одному диханні, так що серце забило дріб у вухах.

- Ми не люди, нам ваші людські закони по боку.

- Справді, ви не люди. Люди знають, що таке повага до старших, і не змусили б старих голодувати та спати просто неба дві доби! Ви не люди, ви монстри! - мене понесло, причому конкретно.

Головне, що моє палке висловлювання не залишилося непоміченим. Решта металевих чоловічків почали обступати нас з усіх боків і щось страшно шипіти. Видовище було настільки страшним, що я вирішила одразу залучити "сову", бо той і не думав відганяти від нас своїх солдатів.

- А можна мені на кухні готувати, я готую дуже добре, - плескаю оченятами, мило посміхаючись, але чогось після моїх попередніх слів вірити мені ніхто не поспішає.

- У нас є власний кухар, не вистачало, щоб ви мон... Артала Безстрашного отруїли!

Здається мені, що і в мою явну невинність ніхто вже не вірить. І як він здогадався, що я збиралася зробити? Мені ж не здалося, що він власного командира монстром назвав? Якщо я їх монстрами вважаю, то наскільки жахливий той, якого вони самі монстром називають? Монстр серед монстрів? Найжахливіша істота у світі? Може, у мене й справді вийде його отруїти?