Розділ 7 Переслідуючи Тінь у світі дорослих

Тієї ночі Тінь не зникла зовсім.
Вона втекла туди, куди рідко ступає дитяча уява —
у світ дорослих.
Ліхтар у руках Данка світив тепер рівним, напруженим світлом.
— Вона там, — тихо сказав Муркот. — Де люди забувають мріяти.
І вони зробили крок крізь темряву.
Навколо з’явилися сірі вулиці.
Кав’ярні зі втомленими людьми.
Автобуси, повні мовчазних пасажирів.
Вікна офісів, що світяться пізно вночі.
— Тут… тихо, — прошепотів Данко.
— Тут забагато думок і замало казок, — відповів Муркот.
Раптом ліхтар здригнувся.
Попереду, між будинками, ковзнула знайома чорна постать.
— Вона! — вигукнув Данко.
Тінь рухалася швидко, ковзаючи по стінах, під ногами людей, у відблисках вітрин.
Вони побігли за нею.
Вона проскочила в офіс, де чоловік сидів над паперами.
— Немає часу на мрії, — прошепотіла Тінь йому у вухо.
Світло лампи потьмяніло.
Данко підняв ліхтар.
— Є! — сказав він. — Бо мрії — це причина вставати зранку.
Ліхтар спалахнув — і на столі чоловіка з’явився малюнок: ракета, намальована дитячою рукою.
Чоловік здригнувся і тихо усміхнувся.
Тінь відступила.
Вона метнулася далі — у квартиру, де жінка дивилася у темне вікно.
— Запізно щось змінювати, — шепотіла Тінь.
— Ніколи не запізно, — сказав Данко.
Ліхтар засвітився — і в її пам’яті спалахнула мелодія, яку вона колись мріяла зіграти.
Вона доторкнулася до старого піаніно.
Тінь завила.
— Чому ви не здаєтесь?! — прошипіла вона.
Муркот виступив уперед.
— Бо поки хоча б одна дитина вірить у казку — ти не переможеш.
Тінь спробувала втекти в небо, розчинитися між хмарами…
Але Данко підняв ліхтар високо.
— Я пам’ятаю свій сон!
І всі діти теж пам’ятають — навіть якщо думають, що забули!
Ліхтар спалахнув так яскраво, що ніч на мить стала золотавою.
Тінь стиснулась, втратила форму… і розсипалась на дрібні темні іскри, які розтанули в повітрі.
Настала тиша.
Десь далеко хтось засміявся уві сні.
Десь інша людина відкрила зошит і почала писати.
А у вікнах з’явилося більше світла — не холодного, а теплого.
Муркот тихо муркнув.
— Ми її не знищили назавжди… але тепер вона слабка.
Данко кивнув.
— Бо світло сильніше, коли його ділять.
Вони повернулися додому під ранок.
Данко ліг у ліжко і притиснув ліхтар до грудей.
— Муркоте…
— Так?
— Думаєш, пригоди закінчились?
Муркот усміхнувся у темряві.
— Пригоди закінчуються тільки тоді, коли перестають вигадувати нові.
І Данко заснув, знаючи:
його монстр під ліжком — це не страх.
Це двері у світ, де завжди є місце для мрій.