Розділ 6 Місто без снів

Тієї ночі ліхтарик, який дала Данкові Королева Нічних Імен, раптом сам засвітився.
Не м’яко, як зазвичай, а тривожно — ніби кликав на допомогу.
— Муркоте… — прошепотів Данко. — Це знак?
Муркот під ліжком одразу насторожився.
— Так. Десь поруч згасають сни.
Вони ступили у темряву — і цього разу не потрапили до Нічної Країни.
Перед ними з’явилося місто.
Високі будинки стояли рівними рядами.
У вікнах світилося електричне світло.
На вулицях було тихо, але не спокійно — а порожньо.
— Щось тут не так… — прошепотів Данко.
— Це Місто Без Снів, — сказав Муркот. — Тут діти засинають, але нічого не бачать.
Вони підійшли до першого будинку.
У кімнаті спала дівчинка.
Біля ліжка лежали книжки, але жодна не була відкрита.
На полиці стояли іграшки, але всі були рівно складені.
— Вона не мріє… — тихо сказав Данко.
Раптом у кутку кімнати ворухнулася темна пляма.
Вона не мала форми, але мала голос.
— Мрії — це марна трата часу, — прошепотіла Тінь.
— Треба бути серйозним. Треба дорослішати. Треба не вигадувати.
Данко відчув, як його серце стислося.
— Це вона… — прошепотів він. — Та сама Тінь.
Муркот притиснувся до нього ближче.
— Не слухай її.
Тінь розповзлася по стіні, стаючи більшою.
— Казки не потрібні. Уява — це дитячість. Світ реальний і холодний.
Ліхтар у руках Данка раптом потеплів.
Він згадав Озеро Забутих Снів.
Згадав, як Муркот отримав ім’я.
Згадав, як страшно було… і як добре стало потім.
Данко підняв ліхтар.
— Мрії потрібні, — сказав він твердо. — Бо без них ніхто не знає, ким може стати.
Ліхтар спалахнув яскраво.
Світло торкнулося дівчинки — і над її головою з’явилася маленька кулька-сон.
У ній вона летіла на паперовому драконі.
Тінь відступила.
— Це ще не кінець… — прошепотіла вона і зникла в темряві за вікном.
Муркот полегшено зітхнув.
— Ми повернули один сон.
Данко усміхнувся.
— Тоді повернемо всі.
І тієї ночі вони ходили від будинку до будинку, запалюючи сни світлом, яке народжується там, де хтось не боїться вірити.