Розділ 5 Королева Нічних Імен

Після подорожі до Озера Забутих Снів Данко думав, що бачив уже все дивовижне у світі ночі.
Та наступної ночі Муркот був незвично серйозний.
— Данку, сьогодні нас покликали, — прошепотів він.
— Хто?
— Та, хто дає імена тим, кого забули.
І під ліжком відкрився новий шлях — не зі срібного пилу, а з тихого світла, що нагадувало ранковий туман.
Вони опинилися у величезному залі, вирізьбленому зі зоряного каменю.
У центрі стояло дерево без листя, але на його гілках висіли маленькі сяючі слова.
— Це Імена, — пояснив Муркот. — Кожне належить комусь, хто ще чекає, щоб його назвали.
Раптом повітря затремтіло, і перед ними з’явилася висока постать у плащі з нічного неба.
— Вітаю тебе, охоронцю снів, — сказала вона Данкові. — І тебе, Муркоте, чий голос тепер має світло.
— Ви… Королева Нічних Імен? — прошепотів Данко.
Вона усміхнулась.
— Я та, хто пам’ятає всіх, навіть тих, кого забули.
Вона торкнулась гілки дерева — і одне слово повільно злетіло в повітря.
— У світі дітей з’явився страх, який росте швидше за сни, — сказала вона. — Якщо його не зупинити, він почне гасити імена монстрів… а без імен вони зникнуть.
Муркот тихо притиснув вуха.
— Що це за страх? — запитав Данко.
Королева подивилась просто йому в очі.
— Тінь, що шепоче дітям:
“Мрії не потрібні. Дорослі не вірять у казки.”
Данко стиснув кулаки.
— Ми її зупинимо.
Королева кивнула і простягла йому маленький ліхтарик зі світла.
— Це Ліхтар Справжніх Імен. Він світитиме лише там, де є відвага і доброта.
— А якщо ми злякаємось? — тихо спитав Данко.
— Тоді тримайтесь за руки, — відповіла вона. — Бо ім’я, яке вимовляють разом, ніколи не згасне.
І світ навколо них почав розчинятися.
Вони знову стояли біля ліжка Данка.
У руках хлопчика тихо світився ліхтарик.
— Муркоте… — прошепотів він. — Це вже справжня пригода.
Муркот муркнув.
— Так. І вона тільки починається.