Розділ 4 Подорож до Озера Забутих Снів

Тієї ночі Муркот розбудив Данка дуже обережно.
— Час вирушати, — прошепотів він. — Озеро не любить чекати.
Данко тихенько зліз з ліжка, взяв Муркота за лапу — і вони знову ступили у м’яку темряву під ліжком.
Світ змінився.
Вони стояли на вузенькій стежці зі срібного пилу. Десь попереду ледь-ледь світилася вода.
— Це воно? — прошепотів Данко.
— Майже, — відповів Муркот. — Але до Озера не можна йти зі страхом у серці. Воно показує лише те, що ти готовий побачити.
Данко ковтнув повітря і зробив крок уперед.
За пагорбом розлилося Озеро Забутих Снів.
Воно було тихе, як шепіт.
По воді пливли маленькі човники зі світла.
А над поверхнею зависали прозорі кулі — сни, які діти колись загубили.
— Дивись, — сказав Муркот.
В одній кулі Данко побачив хлопчика, що хотів стати льотчиком.
В іншій — дівчинку, яка мріяла намалювати цілий світ.
У третій — малюка, що боявся темряви й так і не додивився сон до кінця.
— Чому вони тут? — спитав Данко.
— Бо інколи діти виростають швидше, ніж їхні мрії, — тихо відповів Муркот. — І сни губляться.
Раптом одна кулька хитнулася і почала тонути.
— Швидко! — вигукнув Муркот. — Якщо сон потоне, його забудуть назавжди!
Данко, не думаючи, ступив у воду. Вона була тепла, мов спогад.
Він схопив кульку — і раптом побачив усередині… себе.
Маленького Данка. Того, що колись мріяв побудувати будинок на дереві, де житимуть усі його друзі.
— Це… мій сон… — прошепотів він.
Муркот усміхнувся.
— Він не загубився. Він просто чекав, поки ти його згадаєш.
Кулька спалахнула м’яким світлом і повільно розчинилася в Данкових руках.
І Данко раптом відчув:
мрії не зникають.
Вони просто ховаються там, де їх знову можна знайти.
— Ходімо додому, — тихо сказав він.
Коли Данко ліг у ліжко, він ще довго дивився у стелю.
— Муркоте?
— Так?
— Коли я виросту… я все одно буду бачити сни?
Муркот тихо муркнув під ліжком.
— Якщо не перестанеш вірити в них — завжди.
І Данко заснув із усмішкою.