Розділ 3 Імена, які світяться у темряві

Одного вечора, коли Данко вже звично побажав на добраніч, він раптом згадав:
— Слухай… а в тебе є ім’я?
Під ліжком запала тиша. Потім почувся трохи збентежений голос:
— У нас… не зовсім так, як у людей. Імена з’являються, коли дитина перестає нас боятися.
— Тобто в тебе ще немає? — здивувався Данко.
— Є… але воно слабке. Майже не світиться, — тихо відповів Монстр.
— Світиться?
Монстр визирнув. У темряві на його грудях ледь-ледь мерехтіли літери, мов зорі, що тільки народжуються.
— Коли дитина довіряє монстрові, його ім’я стає яскравим. Тоді він може подорожувати між снами без страху загубитися.
Данко замислився.
— Тоді я хочу допомогти твоєму імені засвітитися! Як тебе назвати?
Монстр трохи подумав, почухав за вухом і прошепотів:
— Колись мене майже назвали… Буркотуном. Бо я багато бурчав.
Данко засміявся.
— Ні, це не підходить. Ти ж добрий.
Він подивився у вікно, де світив місяць.
— Ти схожий на теплу ніч. На щось м’яке й тихе…
Я назву тебе Муркот. Бо ти муркотиш, коли радий.
Монстр завмер.
Літери на його грудях раптом спалахнули золотим світлом:
М У Р К О Т
— Воно… засвітилось… — прошепотів він.
У ту ж мить під ліжком відкрився знайомий шлях у Нічну Країну.
— Данку! — вигукнув Муркот. — Моє ім’я тепер сильне. Я можу показати тобі місце, куди пускають лише тих, у кого є справжні імена.
— Куди? — прошепотів хлопчик.
— До Озера Забутих Снів.
І вони знову вирушили в ніч.
Попереду чекали срібні мости зі світла, сонні човники і таємниця, чому інколи діти прокидаються без жодного сну…