Оповідання.

Один з моїх правнуків потихеньку, затримуючи дихання, щоб не розбудити нікого з родини, прокрався навшпиньках через дім та висковзнув на вулицю. Чого так рано? Неважливо… Особливо для мене. Добре, що двері не до кінця зачинив. Зосталася маленька щілинка зовнішнього світу. Запилена дорога. Такі ж запилені, сточені вітром та піском стіни будинків сусідів. І тільки на самому вершечку щілини небо.

Світлішає… Скоро встане сонце. Хочу піднести руку – тіло не слухається. Та все ж відчуваю себе невагомим, мов хмаринка.  Роки забрали молодість, а разом з нею потроху забирали й вагу мого тіла. І не тільки тіла. Зникали вага моїх слів, дій, рішень. Зникав я сам. Для сусідів, для родини, для світу…
Дуже хочу пити. Дожився… Маю дітей, внуків, правнуків, та води подати нікому. Вчора тільки наймолодша внучка підійшла, нахилилася наді мною, прислухалася, але все ж вловила якісь хрипи в моїх грудях. Хмикнула незадоволено й пішла. Родина… Вони не погані. Просто замучені бідою, пустелею та сонцем.

Пити… Говорити вже не можу, а дати мені напитися, це ж треба здогадатися….
Вдається ще раз звести очі вгору... Небо світлішає, прохолодний морок втікає від палючого подиху нового дня і нарешті стається останнє чудо. Раптом я звільняюся з кайданів тіла, злітаю в повітря й тягнуся за мороком, за прохолодою. Ніч тамує мою несамовиту спрагу, пригортає, як мати, коли я немовлям вперше прийшов у цей світ… За спиною світло, день, спрага… Без мене…