Розділ №10. Я хочу тебе намалювати

Грейс Моно:

Перлинний. Попелястий. Антрацитовий. Графітовий. Сталевий. Гейнсборо. Десятки відтінків сірого зливалися в одну нерозбірливу пляму та перетворювалися на обличчя Дейва. І скільки б мені не казали мені, що з часом стане легше — легше не ставало. Дні зливалися в один нескінченний потік хвилин і я шкодувала, що не могла перемотати його на початок. Туди, де можна було просто торкатися його пальцями та ні про що не думати. Туди, де був лише він та я. 

Холодна рука невпевнено торкнулася олівця і я притулилася головою до спинки дивану. Міс Вайт написала, що відправила до мене якогось натурника, який витягне мене з цієї безодні, тому піти зі студії я не могла. Підставляли її перед чужими людьми не хотілося. Але я сподівалася, що швидко зроблю кілька фото та знову поховаю себе в ліжку. 

Раптовий скрип привернув мою увагу і я стомлено здійняла голову, щоб в наступну мить випустити з пальців олівець. 

— Мені сказали, що тут можна попрацювати натурником, — невпевнено промовив Девід Блек власною персоною, стискаючи в побілілих пальцях чорний та білий стаканчик. — Я доволі незграбний, але в мене божественна шия і я вмію швидко роздягатися. 

Дейв хутко поставив каву на столик й під мій здивований погляд за мить скинув з себе і куртку, і сорочку. Серце зрадницьки підстрибнуло до горлянки, коли він сів навпроти  та протягнув мені олівець, який я впустила. Хотілося щось сказати, але всі слова розчинилися в голові. І я лишень те й змогла, що потягнутися до стаканчиків, щоб дати собі хвилинку перевести подих.

— Твій білий, — прошепотів він, вкриваючись комахами. Я ледве змусила себе відірвати очі від цього красивого видовища, як мій погляд зачепився за нерівний напис на картоні “Вибач”. — Я скучив, Грейс. 

— Тебе прислала міс Вайт…? — тільки й змогла мовити, відпиваючи каву, щоб сховатися хоч за чимось.

— Я не знаю, як звати ту жінку. Але вона дала мені твій ескіз та сказала, що ти шукаєш модель для нової роботи. Тому я кинув все та приїхав сюди. І якщо ти не проти…Я б хотів, щоб  ти мене намалювала. 

— Навіщо…? — пошепки запитала, відставляючи стаканчик на столик. Розмовляти з Дейвом, з оголеним торсом, було ще тим знущанням. Тому я не втрималась і спробувала прикрити його сорочкою, але тканина нахабно сповзла по тілу і мої пальці опинилися на теплій шкірі. — Щоб тебе…! 

— Тому що ти мені подобаєшся, Грейс. І я тобі теж подобаюсь. 

— З чого ти це взяв…? — нервово прикусила губи й відсунулась в бік. 

— З того, що ти випила її, — м’яко посміхнувся він й повернув до мене білий стаканчик іншим боком. Десь там, з другої сторони було написано дрібним почерком “Випий її, якщо я тобі подобаюсь”. — І попереджаючи твоє буркотіння…

Чоловік нервово повернув до мене чорний стаканчик з ідентичним написом. Від абсурдності я навіть розсміялася. Виходить, вибору в мене як такого взагалі не було. Невже він настільки був впевнений в тому, що я вип’ю її…? 

— Ти сама казала, що кава — це єдине, що змушує тебе жити, — знизав він плечима та нахилився вперед. — Я знаю, що я далекий від неї, але я хочу стати для тебе кимось, на кого ти зможеш дивитися довше, ніж один портрет. Довше, ніж декілька тижнів. 

— У мене монохроматизм, Дейве, — зірвалося з моїх губ. — Це не лікується і це не зміниться. Ти впевнений, що можеш це прийняти…?

— Я навіть не помічав цього, Грейс, — похитав він головою, ніяково торкаючись моєї руки й переплітаючи наші пальці. — Весь той час я бачив лише тебе. І мені було байдуже, чим ти хвора… Якщо вже говорити відверто, побачивши як ти малюєш мене, я навіть не думав просити тебе змінити стиль. Мені все подобалося. Просто Саліван… Саліван ляпнув дурницю на нервах. В галереї були проблеми, от він і розкричався. Але це не мало ніякого стосунку до тебе. Тому, будь ласка, Грейс… Не відштовхуй мене. 

Світло в кімнаті неочікувано блимнуло від зміни напруги. Я ніяково дивилася на Дейва та шукала правду. Ту правду, яку хотіла почути. І ту правду, яка мені потрібна була в цю саму мить. Я не знаю, чим вона закінчиться, але цього разу мені жахливо захотілося спробувати її на смак. Тому я ніяково потягнулася за чорним стаканчиком, не залишаючи йому інакшого вибору, як торкнутися слідів на ньому. Так чи інакше, життя зіштовхнуло нас  і я хотіла, щоб це зіткнення тривало якомога довше. 

— Я хочу тебе намалювати, — тихо прошепотіла перше, що спало на думку, розглядаючи знайомі риси. — І повісити на стіну навпроти свого ліжка. 

— А можна у твоєму ліжку буду я, а не малюнок…? — ледь посміхнувся він, та посунувся впритул. Тепла долоня завмерла на моєму коліні, і я втонула в сірій безодні його очей. — Якщо потрібно, можу навіть не рухатись. 

В студії розлився сміх і ми відхилились на спинку дивану. Дейв обережно притулився до мого плеча, розвертаючи моє обличчя у свій бік та цілуючи. Порожнеча, яка поселилася за останні дні всередині — стала поступово розсіюватися. 

Так. Можливо, в моєму світі не було жодного відтінку окрім сірого, але вони й не потрібні мені були. У що б він не був одягнений, скільки б відтінків палітри не було на ньому, я завжди бачила його справжнім. Без зайвих деталей. Без зайвої мішури. І цієї монохромії мені цілком вистачало.