Розділ №8. Ти — мій художній задум

Грейс Моно:

Весь вечір повітря в студії було наелектризованим настільки, що здавалося, варто торкнутися будь-якої поверхні — і виб’є іскру. Поцілунок... якщо це можна було так назвати. Це було швидше зіткнення двох автівок, коротке замикання, яке залишило посмак гіркої кави та чогось нестерпно солодкого на моїх губах.

Девід не зводив з мене очей. Він сидів розслаблено на тому самому дивані, але його погляд слідував за кожним моїм рухом. Коли я відкладала олівець, коли витирала руки, коли просто дихала. Це було схоже на полювання, де я була одночасно і здобиччю, і капканом. Я відчувала себе голою під цим поглядом.

— Я сходжу вниз, — раптом порушив він тишу, підводячись. — Куплю нам щось поїсти, добре?

Слова застрягли в пересохлій горлянці і я лише мовчки кивнула. Мені потрібно було, щоб він кудись пішов. Хоча б на десять хвилин. Щоб я могла просто вдихнути повітря, яке не було б просякнуте його ароматом. Щоб не відчувала це кляте хвилювання, яке роз’їдало мене зсередини й змушувало тремтіти пальці. Тому коли за ним зачинилися двері, я нарешті полегшено видихнула й мало не звалилася на диван. 

Але тиша не тривала довго. Щось піді мною завібрувало, видаючи різкий, неприємний звук і я з якимось смутком усвідомила, що Дейв забув свій телефон.  На екрані висвітилося ім’я: «Саліван». Видно, містер Роук вже довгий час шукав його, тому що трішки нижче виднілося ще  декілька пропущених. Певно через наш поцілунок, він забув за якусь роботу. 

Дзвінок не припинявся. А що, як це було щось важливе для нього? Мої пальці повільно провели в сторону і я прийняла виклик, в надії що вдасться виправдати його перед містером Роуком. Але не встигла вимовити й слова, як голос із динаміка звалився на мене криком:

— Блейку, клятий виродок! — горлав він так, що я мимоволі відсторонила телефон від вуха. — Я розумію, що в тебе там примусове прививання кольорової гами, але в галереї купа роботи! Я не для того знайшов її, щоб вона вирвала тебе з життя. Може, я теж на побачення хочу! А не сидіти з цими папірцями! Тому кидай вже свої ігри та йди допомагай мені! Тим паче, що вона так і не погодилася малювати в кольорі, і місця ти їй не даси на виставці. Скільки можна гратися з нещасною дівчинкою?! Тобі не набридло, бовдуре?! Ти мені потрібен на робочому місці! Тому хутко в галерею!!!

Голос із динаміка лунав настільки гучно, що я навіть не помітила, коли двері відчинилися. Десь там, на порозі, стояв зблідлий Девід Блек власною персоною та нервово стискав ключі від автівки. Я мовчки дивилася на людину, яка перетворила моє життя на свій клятий експеримент, й не могла і слова вимовити. 

— Грейс, я все… — зробив він крок до мене, але я не втрималася і перебила його.

— «Примусове прививання кольорової гами»? — ледь чутно перепитала, відчуваючи як терпнуть руки від нервів. 

— Послухай, Грейс, все не так... — спробував він виправдатися, поки я все ще не знала куди дітися. Йти зі студії було б дурницею, але залишатися з ним наодинці — було ще гірше. Жахливо хотілося провалитися на цьому ж місці. —  Він ідіот, він не знає, що...

— Не так... А як? — стала відступати, аж поки не втулилася спиною в стіну з картиною.  — Ти не збирався розірвати зі мною контракт, якщо я не намалюю в кольорі? Ти не прийшов сюди, щоб просто позбутися «непотрібної» художниці, яка зіпсує тобі виставки?

— Збирався, але... 

— У мене монохроматизм, Девіде, — спокійно вимовила я, стискаючи доволі ще сильніше. — Я бачу світ лише в чорно-білих тонах. Тому я ніколи не намалюю тебе в кольорі. Розумієш? Я. Не. Бачу. Їх. Тому давай на цьому закінчимо. 

Пальці намацали в кишені мою улюблену ручку, якою я підписувала всі свої роботи. На очах зрадницьки з’явилися скіпі сльози і я глибше вдихнула повітря, розвертаючись до картини, яку малювала стільки часу. Десь там, на полотні, на мене дивився Дейв. Мій Дейв. Той, якого я вигадала собі за ці дні. Який врятував мене на переході та притиснув до себе. Який купував мені каву останні тижні. Якого я по своїй дурості навіть поцілувала. Він був моїм самообманом. Тим самим, якого я не могла терпіти. 

Пальці нервово стиснули сильніше ручку і різким, розмашистим рухом поставили підпис у нижньому куті. Прямо поверх лінії  з недомальованою ключицею. 

— Що ти робиш, Грейс...? — здригнувся голос за моєю спиною.

— Я закінчила цей портрет, Девіде. Забирай його та забирайся з моєї студії. 

— Але ж ти не домалювала його... — він підійшов ближче, дивлячись на незавершений фон, на ледь намічені плечі. — Там лише обличчя та шия.

— Ти не знав? — ледь посміхнулася, згадуючи слова свого наставника, який вчив мене малювати. — Картина стає закінченою, як тільки художник ставить на ній підпис. Навіть якщо там лише обличчя і немає жодного фону. Навіть якщо там одна цятка. Це називається «художній задум». І мій художній задум у тому, що за цим обличчям — біла порожнеча. Така ж сама, як і в тобі.

— Послухай, Грейс... Я... — він протягнув руку, але я відсахнулася, наче від вогню.

— Йди геть, Девіде. Бери свою картину, бери свій телефон і йди звідси. Нехай Саліван вишле той контракт, я залюбки полегшу ваше життя. 

Сотні відтінків сірого стали розмиватися сльозами в одну брудну пляму. Таку ж брудну, якою я себе відчувала  в цей момент. Тому я мовчки розвернулася спиною і почала збирати свою сумку. Хотілося плакати. Хотілося кричати. Але натомість я лише міцніше стискала губи. Залишатися тут ще довше не було ніяких сил, тому я схопила свою куртку та пішла на вихід, сподіваючись, що він все ж таки увімкне залишки людяності та зачинить за собою двері.