Розділ №7. Червоний приваблює більше

Девід Блейк:

Студія Грейс сьогодні пахнула втомою. Дивлячись на те, як вона домальовує мої очі, я все ще не вірив у те, що вона погодилась на мій портрет і що важливіше — на мене за своєю спиною. З кожним проклятим днем те, що я відчував до неї перетворювалося на якусь дурну залежність. Я не міг працювати в галереї. Я не міг спати. Не міг спокійно їсти. Тільки продовжував дивитися на неї в телефоні або ж наживо. Навіть кілька фото зробив, як якийсь маніяк. Єдине місце, де я був спокійним — поруч з нею.

А от Грейс, видно, моя присутність навпаки бентежила. Варто було мені зробити крок до неї, як вона робила три кроки назад. І єдиним її “безпечним” місцем було полотно. Чомусь до нього вона могла спокійно торкатися, на відміну від мене. І дивилась на нього вона теж інакше. Так, ніби дійсно закохалася в те, що малює. І дивлячись на її закохані очі мене вперше в житті душила ревність. До самого себе. 

— Грейс…? — прошепотів я, намагаючись не збити її, але вона не почула. 

Останні чотири години вона взагалі не відривалася від малювання. Мої пальці повільно потягнулися до її руки, яка саме малювала лінію губ. Хотілося відірвати її від своєї копії та ненароком притягнути в обійми. Чи хоча б змусити сісти на той старий диван та випити зі мною кави. Але Грейс виявилася швидшою. Вона перехопила мої пальці своєю долонею та відтягнула їх, наче набридливу муху.

— Твої пальці потіють, — продовжила вона, нарешті повернувши голову. Її очі були зовсім близько, і в них відбивався цей клятий сірий ранок. — Графіт не ляже поверх поту. Його не зітреш потім жодною гумкою і доведеться малювати заново. Тому тримай свої пальці при собі, Дейве. Я не готова дивитися на тебе ще місяць, аби поставити підпис на цій картині й здихатися вас обох. 

— …хіба тобі не подобається мене малювати…? — запитав у неї, нахиляючись так, що моє дихання торкнулося її вуха. — Не подобається торкатися мене?

— Я не торкаюся тебе, Дейве. Я торкаюся картини.

“І ти не уявляєш, наскільки це прикро” — майнуло в думках, перш ніж я відпустив її та відійшов в сторону. Напевно, якби мене зараз побачив Саліван, він би помер від сміху. Ніколи не думав, що сидітиму в якійсь нещасній чорно-білій студії та житиму в сірих тонах. Я навіть одягатися для неї став виключно в її улюблені кольори. А їй хоч би що  там. Ніби взагалі не помічає… 

— Ми тут вже чотири години, Грейс. І я подумав, що тобі не завадить відпочити. Купив нам кави, — мій голос став нижчим, майже оксамитовим. Я кивнув на столик біля входу, де залишив два паперові стаканчики, які приніс дорогою. — Хотів тобі зробити приємно. Тільки цукор забув. Але тут залишалося з минулого разу. Зараз принесу. 

— Кава мені точно не завадить… — мовила вона та пішла до столика, поки я порпався серед чайних пакетиків на вікні, в пошуках стіка з цукром. 

— Твій зелений! — гукнув їй, та переможно витягнув нарешті залишки. — Червоний — мій. Я вже з нього…

Погляд зачепився за червоний стаканчик у її руках та неприховане задоволення на обличчі. Вона сиділа, відкинувши голову на спинку та з заплющеними очима сьорбала каву з мого стаканчика. Того самого, якого ще десять хвилин тому я торкався своїми губами, а тепер його торкалася вона. Ніби навмисно. Холодне сонце торкалося її волосся, пускаючи зайчики на бліде обличчя. І як можна було бути такою красивою…?

— Смачно…? — зірвалося з моїх вуст, поки я повільно наближався до неї. Очі Грейс розплющились і вона стомлено посміхнулася. 

— Напевно, кава — це єдине, що змушує мене жити в цьому божевільному світі, — веселіше додала вона. А потім, помітивши мій погляд додала. — Щось не так…?

— Подобається…? — поцікавився знову та сів поруч, підпираючи голову рукою. Мої пальці м’яко вихопили свій стаканчик назад і я зробив ковток, не відводячи від неї погляду. 

— Що ти робиш…? — запитала вона прихриплим голосом. — Це ж мій стакан…?

— Твій зелений, я ж казав, — веселіше посміхнувся їй та зробив ще один ковток. — Але схоже, червоний тебе приваблює більше, правда? 

В студії розлилася тиша. Напевно вперше за останні дні Грейс дивилася на мене так само як на свою картину — спокусливо, тепло, знервовано. І від цього її погляду мені жахливо хотілося поцілувати її. Втиснути у свої груди та не випускати з обіймів найближчий тиждень. Тому повільно став нахилятися до неї, відчуваючи тонкі пальці на своїх грудях. Вони ледь відчутно стискали сорочку, ніби впираючись. Хоча насправді, прагнули нашої близькості так само відчайдушно, як дихати.

Наші погляди м’яко зіткнулися і я обережно обвів язиком її губи, щоб повернути собі залишки своєї кави та втратити останню витримку. Напевно, вперше в житті я відчував себе на своєму місці. Бо ця дівчина й була для мене цим самим “місцем”.