Розділ №6. Я не хочу “до біса”

Грейс Моно:

Прохолодна буденність розливалася містом. Десятки відтінків сірого  виблискували на сонці та робили світ схожим на затерту фотокартку. Я йшла в студію, але мої ноги, здавалося, жили власним життям, просто рухаючись по асфальту за інерцією, поки в голові на повторі крутилися слова вчорашнього дивака. 

“Я хочу тебе винайняти, що скажеш?” —  це коротке речення пульсувало в скронях  ще з ночі. І я не розуміла, навіщо якомусь невідомому натурнику платити купу грошей заради свого портрета на пів стіни. Цікаво, він був просто самозакоханим збоченцем чи це був подарунок його дівчині, яка має дивитися на нього та тонути в його очах? Дейв не був схожим на прихильника графіки, тому ця його пропозиція вибила мене з колії.

Мої ноги зупинилися на краю тротуару. Я ненавиділа цей перехід. На світлофорі була лише одна комірка, яка загорялася певним кольором і нормальні люди могли спокійно йти далі. Але я, на жаль, не була нормальною. І ця чортова комірка кожен клятий раз змушувала мене стояти немов стовп й чекати поки машини не проїдуть або ж не знайдеться ще хтось, кому потрібно буде перейти на той бік. Я ненавиділа це так сильно, що цього разу не втрималась і сунулась вперед. 

Варто мені було дійти до середини, як різкий вереск шин розрізав ранкове повітря. Автівка, яка саме повертала на повній швидкості, гучно засигналила, і чиїсь руки мене потягнули вперед, рятуючи від зіткнення. 

— Ти ціла…? — прошепотів низький голос над моєю головою, поки я намагалася привести себе до тями. Дейв притискав мене до себе так сильно, наче намагався втиснути у свою грудну клітку, якомога далі від небезпеки. Через тонку тканину сорочки відчувалося шалене серцебиття. — Навіщо було йти на червоне, Грейс? 

— Я... я просто не помітила, — прошепотіла я, відчуваючи, як тремтять коліна.

— Як можна було не помітити “червоне”... — прошепотів він собі під ніс. А мені наче ляпаса дали. 

Дійсно. Як я могла не помітити його? Може тому, що я не вміла помічати подібне? Не вміла бачити це кляте “червоне”? Навіть якщо мені перед очима ним махатимуть, я його не побачу! Жодного! Клятого! Кольору!  

— Добре, що ти не постраждала, — прошепотів він знову і на якусь мить притиснув до себе сильніше. Злість, яка панувала всередині мене ще секунду тому, якось раптово завмерла та замінилась іншим. Чимось глибоким. Чимось таким, що проникало до нутра й змушувало ніяково намагатися відліпити від себе цього чоловіка. 

— Пусти мене… — все ж таки подала голос знизу. — Мені ніяково коли мене торкаються чужі люди. 

— Вибач… — прийшов він до тями та нарешті відпустив мене та засунув долоні в кишені штанів. — Щодо моєї пропозиції… Чому ти відмовилась…? Мені здалося, що тобі потрібні гроші зараз. 

— Я не малюю в кольорі, Дейве. Хіба це так важко зрозуміти…? — нервово зробила глибокий подих та продовжила. — Я ненавиджу всі кольори райдуги. То чому я маю їх використовувати?

— А що поганого в них…? — тихіше запитав чоловік, змушуючи мене сильніше стискати кулаки. — Синє глибоке море. Багряний захід сонця. Свіжа трава, яка проростає навесні. Осіннє листя під ногами. Хоч щось тобі та й подобається. 

— Мені подобається зима, Дейве. 

— Чудово! Я ж казав! — зрадів він наче дитина й зробив кілька кроків швидше, щоб подивитися на моє обличчя. — Обожнюю новорічні вогні на ялинці! Сотні неонових вивісок. Подарункові обгортки. Ілюмінація… 

— Сніг, Дейве, — спокійніше промовила, намагаючись донести до нього свою думку. — Я люблю зиму, тому що весь світ стає білого кольору. І ніякої тобі зеленої трави. Ніяких тобі жовтогарячих листків клена. Ніякого тобі глибокого синього моря в якому хочеться втопитися. Лише біла безмежна холодрига. І якщо ти думаєш, що зможеш мене переконати — іди до біса. 

— Я не хочу до біса, Грейс. Я хочу до тебе… — випалив він, змушуючи мої ноги на мить зупинитися. — Тобто в студію хочу. Твою. 

— Я не малюватиму тебе в кольорі, Дейве, — певно вже всоте повторила йому, закотивши очі. — Ти не переконаєш мене. Тому здайся і давай нарешті покінчимо з цим.

— Добре, Грейс. Я здаюсь.

— Чудово! — вигукнула на радощах. — Небеса змилувалися наді мною!

— Намалюй мене в графіці. 

— Що…? — не повірила власним вухам. 

От  що за нестерпний чоловік? Він що, знущається наді мною…?