Розділ №5. Монохромія

Девід Блейк:

Холодне вечірнє повітря вдарило в обличчя, щойно я переступив поріг студії Грейс Моно. Я втягнув його на повні легені, намагаючись привести до тями мозок, який після кількох годин у цьому «храмі графіки» відмовлявся працювати у звичному бізнес-режимі. За спиною клацнув замок. Тепер я знову був Девідом Блейком, власником однієї з найпрестижніших галерей міста, а не «Дейвом», який щойно позував напівголим перед божевільною дівчиною. В тому, що вона саме така — сумнівів не було.

— Якого біса це взагалі було? — пробурмотів я собі під ніс, поправляючи комір пальта. Шкіра на плечах досі пам’ятала холод студії, а перед очима все ще стояв її погляд — фанатичний, гострий, здатний розібрати на атоми, щоб потім зібрати на папері у вигляді ідеально заштрихованої тіні.

Я дістав телефон і, не чекаючи, поки сяду в машину, набрав номер Салівана. Цей ідіот на диво вміло підбирав моменти, коли мені хотілося його прибити. Відчуття, ніби в нього сповіщення працювало на телефоні. 

— Девіде? — голос Салівана звучав на насторожено, ніби він тільки й чекав на цю розмову. — Ти вже був у неї? 

— Заткнися, Саліване, — відрізав я, крокуючи до свого авто. — Краще розкажи мені, що ти знаєш про Грейс.

— Щось сталося…? 

— Нічого особливого. Вона сплутала мене з натурником та поки я спав на її дивані, намалювала мій ескіз, від якого в мене мало дах не з’їхав, — я сів у салон, зачинив двері й нарешті дав волю емоціям. На тому кінці дроту запала мертва тиша, яка через секунду вибухнула істеричним реготом. Саліван сміявся так, що я чув, як він б’є долонею по столу. — Не те щоб мені це не сподобалося, але тепер це мале божевільне створіння не дає спокою моєму мозку. 

— Натурник! — видавив він крізь сміх. — Це найкраще, що я чув за десятиліття! І що, ти роздягнувся для неї та став позувати? Наш «залізний Девід» став слухняним хлопчиком перед якоюсь “другосортною невідомою художницею”?

— Я хотів зрозуміти, що в ній такого, що ти ладний був молитися на неї, — процідив я, відчуваючи, як вуха починають палати. 

— І що, зрозумів? — серйозніше запитав він. — О, я впевнений, що ти зрозумів, чому я так наполягав на ній. Інакше б так не злився б зараз. Постривай-но… Невже ти і є той самий натурник, про якого вона говорила в розмові? 

— Не смішно, — гаркнув у слухавку, поки по ту сторону Саліван заливався. Його такими темпами інфаркт схопить. —  Вона навіть не знає, хто я. 

— Що ж тобі заважало просвітити її? Коли це ти соромився презентувати свою священну дупу на публіку? —  не переставав він глузувати, поки я їхав додому. — Невже…вона тобі сподобалась? 

— Навіть якщо так — це моя особиста справа, — я забарабанив пальцями по керму, дивлячись на темні вікна вздовж дороги. — Але поки що не надсилай їй ніяких контрактів і взагалі не чіпай її. Я хочу спробувати вмовити її намалювати щось в кольорі. Якщо вийде, ми включимо її роботи у виставку. Так чи інакше. Я знайду для неї місце.

— А якщо вона відмовиться? — тихо зауважив партнер. — Що тоді, Девіде? Я перевірив усі її роботи й серед них не було жодної в кольорі. Не думаю, що вона піде на твої умови. 

— Значить віддам їй гроші за розірвання контракту й на тому закінчимо, —  спокійно відрізав, звертаючи до свого дому. — Монохромія — це чудово, але це ніша.  Люди платять гроші за яскраві емоції, а не за сірість, якої їм вистачає  в житті. Нам не вигідно купувати її, і ти це знаєш. 

— Знаю, але я не думаю, що вона погодиться. Ця дівчинка доволі… специфічна,  — у голосі Салівана почулася дивна турбота, якої я ніколи раніше не чув. — Тому краще заплати їй та перестань гратися  з вогнем, Девіде.

Я скинув виклик та шпурнув телефон на пасажирське сидіння, не бажаючи й далі обговорювати все це. Дорога додому зайняла не більше двадцяти хвилин, але вони здалися мені вічністю. У голові крутилися кадри зі студії: десятки олівців, розкидані ескізи та її тонкі пальці, забруднені графітом. Вона працювала так, ніби крім цього аркуша паперу та людини напроти у Всесвіті більше нічого не існувало. І глибоко всередині мені хотілося, щоб так воно й було.

Будинок зустрів мене стерильною чистотою та ідеально розставленими дизайнерськими меблями. Тут усе було дорогим, насиченим, правильним і... порожнім. На тлі хаосу в майстерні Грейс мій дім здався мені виставковим залом, де ніхто не жив. Я налив собі віскі, не вмикаючи світла, і сів у крісло біля панорамного вікна. Місто внизу мерехтіло різнобарвними вогнями, але після її студії все здавалося якимось розмитим.

Раптом екран телефону на столику яскраво спалахнув через повідомлення з невідомого номеру. 

«Чудовисько зарядилося, тримайте свої фото. Скажете, що зберегли і я видалю їх».

Пальці злегка здригнулися, коли я відкрив вкладення. Я затамував подих та натиснув на перше зображення. На зернистому фото виднівся чоловік... але не той Девід Блейк, якого бачив щоранку в дзеркалі. На малюнку був хтось інший. Хтось, кого я приховував від світу й навіть від себе. Голова відкинута на спинку дивана, лінія щелепи підкреслена різкою тінню, кожне пасмо волосся виглядало настільки чуттєвим, що хотілося торкнутися його рукою. Я дивився на нього і бачив втому й внутрішню порожнечу, яку так ретельно приховував стільки часу.  Жодного кольору. Лише градієнти сірого, чорного та білого. Це було настільки очікувано, що я навіть розсміявся від своєї дурості.

— Чорт, — прошепотів я в порожнечу кімнати, відпиваючи віскі та друкуючи їй відповідь. — “Я хочу тебе винайняти, що скажеш?”.