Розділ №4. Мовою почуттів

Грейс Моно:

І де його відкопав містер Саліван? Мало того, що заснув,  так тепер дивиться на мене таким поглядом, ніби ми з ним коханці. Цікаво, він збуджується кожного разу як скидає сорочку чи це на нього так дію я? Невже сподобалась? Але чого вже там. З такою зовнішністю було б дивно. І ж дала  комусь генетика таке щастя…

Смішно, але серед тисяч людей, яких я зустрічала, було мало таких, які б виділялися. Вони просто жили в чорно-білому фільтрі й змішувалися з довколишнім світлом. Але не він. Було щось в цьому натурнику, що змушувало мене знову й знову натискати на кнопку камери та вдивлятися у його риси обличчя, аж поки це тимчасове помутніння не перервало гудіння телефону. 

— Так, містере Роук? — прийняла виклик та опустила камеру вниз, звільняючи руки. 

— Ви в студії, Грейс? — запитав він, а мій гість миттєво стиснувся й напружено став вдивлятися в мої губи. І чого це він? Я ж казала, що не здам його. 

— Так. Саме закінчили з вашою моделлю. Гадаю увечері почну ескіз. Хочете, щоб я скинула вам його? — запитала, ховаючи камеру в чохол та сідаючи стомлено в крісло. 

— Насправді... — запнувся він. — Мій керівник має навідатися до вас та повідомити доволі неприємні новини. Містер Блейк погано налаштований на Вашу участь у виставці. Тому... 

— Але ж ми підписали контракт, — зауважила, нервово стискаючи пальцями олівець. Тонкий стрижень неприємно клацнув та розламався на дві частини. — І я вже сфотографувала натурника, якого ви мені надіслали. Мені потрібні ці гроші. 

— Він компенсує вам цю суму, Грейс. І я постараюся  допомогти вам з іншою виставкою. Але цей впертий баран... 

— Якщо він заплатить — байдуже, — спокійніше промовила та поклала залишки олівця на стіл. — Надішліть йому мій номер, чи відправте мені копію контракту. Я підпишу. 

— Грейс... 

— Мене цікавлять лише гроші, містере Роук. Тому не хвилюйтеся. Гарного вечора вам.

В слухавці почулися короткі гудки і я стомлено відклала телефон в бік. В студії панувала мертвенна тиша. Я навіть забула, що була в ній не одна, аж поки не почувся глибокий голос:

— Щось сталося? — запитав натурник, поки я стирала сліди грифеля з пальців. 

— Зі мною вирішили розірвати контракт, — спокійно відповіла. — Гадаю невдовзі містер Роук надішле документи, які треба підписати. Тому ви можете йти. 

— Але ж... — зам'явся він, підходячи впритул та торкаючись камери. — Можна буде хоча б подивитися на фото? Ви не будете малювати з них? 

— Містер Саліван сказав, що мені й так заплатять, тому не бачу сенсу, — байдуже знизала плечима. — Ви можете їх видалити, якщо хочете. Я не публікуватиму їх ніде.

— Насправді… — запнувся він, переводячи погляд в бік. —  Камера розряджена, тому не вийде. 

— Як це...? — здивовано вихопила її з чужих рук. Ця крихітка коштувала цілий статок і я точно пам'ятаю, що заряджала її! — Не може бути... 

— Індикатор же горить червоним. Вона от-от погасне, — мовив незнайомець, а я вилаялася на чому світ стоїть. Психу, який додумався зробити індикатор червоного кольору, треба виколоти очі. Хай би сам спробував би побачити це! — До того ж... Ви не знаєте точно чи розірвуть  контракт. Можливо, вони передумають і ці фото стануть в пригоді. 

— Навряд. Кажуть,  що містер Блек абсолютний бовдур якого цікавлять лише роботи в фарбі. Тому я не особливо розраховувала на його визнання. Мені просто треба були гроші, от і погодилась. Насправді є багато охочих замовити подібне. 

— Хіба ви не можете намалювати цей же портрет в кольорі? Гадаю, якби ви це зробити,  він би обов'язково оцінив його, — намагався втішити мене хлопець, поки я з якоюсь приреченістю дивилася на палітру кольорів на стіні з назвами.Десяток відтінків сірого, які давали мені шанс не заплутатися в тому, чого я не бачила ніколи своїми очима.  — Ви можете навіть просто додати акцент певного кольору. І це вже поміняє концепцію. Якщо для вас настільки важливі гроші, чому б і не підлаштуватися? 

— Я ніколи не малюватиму в кольорі, — твердо вимовила та стомлено видихнула повітря, усвідомивши, що навіть імені не знаю його. — Давайте на цьому закінчимо... М-м-м...?

— Дейв, звіть мене Дейв, — чоловік мовчки присів переді мною, щоб я не задирала обличчя вгору й продовжив. — Я залишу вам свій номер. Скиньте мені ці фото, як ваше чудовисько зарядиться, добре? Я хочу побачити себе вашими очима. 

— Не думаю, що ви зможете це зробити.

— Тоді покажіть мені, — ледь посміхнувся він. — Хіба це не ваша робота, як художника? 

Дейв шкідливо посміхнувся та став одягати сорочку за кілька кроків від мене. Я дивилася на його голу спину й шкодувала, що камера дійсно вимкнулася. Вид ззаду був теж привабливий. Жодних занадто сильно накачаних мускулів. Жодних монотонних тіней. Лише оголена шкіра. Щось мовою почуттів та дотиків. Правдивіше за всі ті кляті кольори, які зміщували акценти на зайве. Щось правдиве. Тваринне. Глибоке. Щось, що бачила тільки я.