Розділ №2. Невдала спроба скинути нерви

Грейс Моно:

Гострі витончені вилиці. Довгі густі  вії. Чуттєві губи, яких так і хотілося доторкнутися. Однотонна  темна сорочка, розстібнута на один ґудзик, змушувала звернути увагу на довгу витягнуту шию. Єдиний недолік цього натурника полягав у тому, що він якогось біса прийшов раніше за мене в студію та заснув. Хоча, з іншої сторони,  після сьогоднішнього божевільного дня я була йому вдячна за можливість трішки перевести  подих, поки він спав. 

За останні дві доби, моє життя ніби збожеволіло. Спочатку накрився проєкт з основної роботи і я залишилась без грошей. А потім ніби порятунок на мене звалився містер Роук зі своїм контрактом на круглу суму. І ніби того мало, сьогодні мене знову мало не збила автівка. Тому мене досі переповнювали зайві емоції і я була рада кудись їх витратити. Навіть якщо на ескіз незнайомця, якого я потім більше ніколи не зустріну. 

Двадцять хвилин. Сорок.  Година.  Пальці невпинно передавали контури та сотні відтінків сірого, доки модель спала. Цікаво, чому серед всіх тих варіантів, що мені показував містер Роук, він обрав саме його? І чому, коли він ліг спати, не додумався з себе скинути цю нещасну сорочку чи хоча б трохи оголити шию? Можна було б зробити свої фото та піти додому. 

Я стомлено потерла очі та перевела погляд на натурника, чию шию прикривав комір й однозначно псував усю естетику.  Недовго думаючи я відклала аркуш на стілець й потягнулася до ґудзика, щоб виправити ситуацію. Кінчики пальців ледь зачепили оголену теплу шкіру, аж раптом моє зап'ястя перехопила тепла рука. 

— Що ви робите...? — прохрипів сонний голос. Повіки повільно здійнялися і на мене подивилися бездонні очі. Вони були настільки темними, що я могла бачити у них своє віддзеркалення. 

— Роздягаю вас, нічого особливого, — прошепотіла йому у відповідь та все ж таки зробила свою справу. — Можете ще поспати годинку. Ваша поза мені цілком подобається. 

— Що...? — шоковано перепитав він, ніби вперше почув подібне. Як для того, хто голим позує кожен день, він був занадто полохливим. Невже мені прислали якогось новенького... — Навіщо вам роздягати мене...?

І чого він так дивувався? Он, навіть з місця підірвався й втулився спиною в спинку дивана. На блідій шкірі застигли комахи, приковуючи всю мою увагу до себе, і я пошкодувала, що камера лежала далеко. Було б добре зловити цей момент, виглядало спокусливо. Особливо те, як його оголена  шия вкрилася ними. Так красиво, що захотілося навіть відчути шкірою.

— У вас божественна шия, вам казали...? — проігнорувала питання та потягнулася до неї, щоб відчути текстуру. Але натурник виявився зовсім нервовим й перехопив руку, коло свого обличчя. — Годі вам... Це ж просто шия. Ваш дурний комірець приховує найкращу вашу частину тіла. Це зовсім несправедливо...! Я навіть не сфотографувала її. Хочете, щоб по пам'яті малювала...? 

— По пам'яті...? — ніяк не міг прокинутися чоловік. Що за непорозуміння...? Він що, працював лише з якимись недоучками? Я засмучено опустила долоню і  зробила стомлений крок назад. — Послухайте, міс... 

— Грейс. Звіть мене просто Грейс, — перебила його та повернула до нього планшет з ескізом. — Видно містер Саліван не попередив... Я не малюватиму вас з натури. Просто зроблю декілька гарних фото в різних ракурсах і малюватиму з них. Бачу у вас теж був важкий день, тому я дала вам поспати довше й трохи скинула нерви на цьому клаптику. Але мені дійсно треба ваша гола шкіра. Тому зберіться вже якось…

— Для вас А третій формат — це якийсь "клаптик"...? — протягнув він, пригладжуючи пальцями волосся на голові. —  Тоді на якому форматі ви зазвичай малюєте...? 

— Містер Саліван не казав? — здивувалася. Як для менеджера, він занадто недбало ставився до своєї роботи. Втім... Можливо він просто не встиг розповісти. — Я малюю в гіперреалізмі. Це потребує високої роздільної якості фото та чіткого відтворення. Варто вам смикнутися і текстура на фото зміниться. Картинка перестане бути ідеальною. І вся робота піде коту під хвіст. 

— Не казав, — чоловік, виснажено потягнувся, поки я діставала камеру з чохла. Його пальці потягнулися до планшета. —  Тоді що ви малювали, поки я спав? 

— Нічого особливого. Просто невдала спроба скинути нерви, — знизала плечима та подивилася в об'єктив, щоб оцінити світло. — Викину в смітник, як закінчимо. Не переймайтеся. Чи можете самі викинути зараз, якщо переймаєтесь. 

Чоловік мовчки нахилив аркуш на себе, поки я намагалася зловити гарний ракурс. Величезні сірі очі на мить завмерли на папері, перш ніж по кімнаті майнув яскравий спалах. Я ніяково втупилась в фото та стисла губи. Ненавиджу сорочки. Їх завжди важко малювати й вони зміщують акцент на себе. 

— Не хочете нарешті роздягнутися...? — вже ж таки не стрималась.

Мені потрібен був цей чоловік. З його оголеними плечима. Зі стомленим виразом обличчя. З розтріпаним волоссям. Весь. Бо ця робота мала б покрити більшість моїх потреб. Навіть якщо часу на неї було зовсім мало. Тому я готова була зранку до ночі сидіти тут й працювати. І навіть ця невеличка заминка не мала мені створювати проблеми.