Розділ №1. Абсолютний бовдур

Девід Блейк:

Як же він дістав мене... Саліван Роук був ще тою cкалкою в дупі та фанатичним мистецтвознавцем. Але інколи ці його примхи перетинали всі можливі й неможливі межі. От як зараз. Вперся рогами у найближчу виставку, підписав якогось біса контракт з невідомою художницею й тепер вимагає для неї місце. А в мене, між іншим, галерея не гумова! Тим паче для невідомих художниць, чийого імені взагалі ніхто не знає. 

— Ти не можеш скасувати її, Девіде! Її роботи зберуть натовпи! Я тобі кажу! — ніяк не вгамовувався він, поки я ледь стримувався аби не заснути. Клята підготовка документації на вчорашню подію, зайняла у мене дві ночі без сну. — Вона геній графіки!

— У нас виставка картин.  Маслом! Аквареллю! Гуашшю! Нахіба мені її чорно-біле непорозуміння ще й олівцем?! — психанув та потер скроні. Жахливо хотілося спати, тиші та стукнути цього бовдура мольбертом. — Куди мені її накажеш втулити? У нас всі місця заброньовані. І ти про це чудово знав! 

— Та хоч кудись! — викрикнув цей дурень, а потім видав те, від чого мої кулаки стиснулись від злості зі всієї сили. — Ти, між іншим, підписав з нею контракт днями. І згідно з ним маєш допустити її до виставки, або ж компенсувати їй круглу суму. 

— Як я міг його підписати, коли навіть імені її не знаю? — намагався донести очевидне йому. — Ти що,  знущаєшся? 

—  Знущаюсь, Девіде, — не став він сперечатися та посміхнувся наче божевільний фанатик.  — Ти саме вмостився був спати за своїм столом, а я підійшов зі стопкою документів й ти мило поставив свій підпис, пробубонівши, що повністю довіряєш моєму смаку. 

— Ти бовдур...? — поставив риторичне питання, дивлячись на нього з-під лоба. — Як ти взагалі додумався до цього?  Те, що ми друзі дитинства не дає тобі права влаштовувати мені такі підстави! 

— А я не як друг влаштував тобі її, — викрутився він. —  Я — як співзасновник, який відповідає за набір художників. 

— І скільки робіт вона має нам представити? — приречено видихнув повітря, зводячи очі до неба, щоб це була одна картина чи дві. Зал був не безмежним і втулити зайве я міг хіба що при вході. Й те, щось невеликого розміру.  Все інше було зайняте ще місяць тому. — Скажи мені, що там один маленький чорний квадратик, який можна повісити на вході. 

— П'ять старих робіт і одна нова, яку вона ще має намалювати. Це наш стандартний договір, якщо пам'ятаєш. Я навіть натурника винайняв для неї та в її студію завіз додаткове  світло, — задоволено промовив він, а я пошкодував що в кабінеті був плафон і мотузки зі мною він би не витримав. — Вона дуже швидко малює. Я навіть хотів купити кілька її робіт для себе. 

— Взяв би й купив! — гаркнув йому у відповідь спересердя. — Для чого було контракт підписувати?! Мені тепер що, йти до неї гроші пхати через твою дурість? 

— Ти хоч би роботи її подивився, — образився Саліван. —  Вона — це найкраще, що станеться з нашим артпростором за весь рік! 

— Мені немає справи до твоєї... Як її там? — подивився на папірець, що лежав на столі з її контактними даними й став похапцем збирати речі. — "Моно"? Прекрасно! От коли вона стане "Моною Лізою" тоді й подивлюся. Де в неї там студія, ти казав? Одинадцята авеню? Прекрасно! 

— Що ти зібрався робити, Девіде?! — зірвався Саліван з місця й втупився у мене як баран. Е ні, друже. Годі з мене. 

— Піду витрачати свої гроші на дівчат. Все, як ти хотів! — згадав йому дружні підколи про мій самотній статус. — Хто знає, може твоя "Мона" ще й поцілує мене на радощах, що не треба буде малювати нову картину, а гроші зваляться на неї самі? 

— Ти абсолютний бовдур, — похитав він головою та надувся, як мала дитина. Але мені вже було байдуже.

 Я настільки втомився за останні дні, що сама думка про чергові проблеми викликала у мене бажання кинутись під машину. Тому я готовий був чекати цю його "Моно" хоч весь вечір, тільки б вона підписала розірвання контракту й дала мені спокій. Переробляти всю виставку заради якоїсь художниці? Чорта з два.