Епілог

  Дзвін вдарив тричі, урочисто і повільно, як дзвонять по мертвому. Почався скорбний шлях отця Себастьяна.

  Принижений, з кляпом у роті, в покаяній сорочці, прив'язаний до паршивого віслюка – так він проїхав вулицями Монте Амарго. Натовп, побачивши священника, прийшов у шаленство. Прокляття та погрози сипалися з усіх боків на адресу того, хто ще недавно був духовним пастирем містечка. Хтось кинув гнилий апельсин, влучно потрапивши у груди священника. Апельсин, поцуплений з садів дона Теобальдо, був водянистий та несмачний, зате він чудово годився для такої цілі.

 Отець Себастьян байдуже дивився прямо перед собою, ніби всі ці образливі вигуки його не стосувалися. Він думав: «Ще вчора ці люди валялися переді мною на колінах, а тепер вони б розірвали мене в шматки, якби не альгвасили, які стережуть мене і, як це не дивно, водночас захищають. У натовпі всі сміливі. Особливо якщо впевнені, що їхні витівки пройдуть безкарно».

  Але коли ганебний кортеж проїжджав повз церкву Сан Мігель, отець Себастьян отямився від напускної  байдужості. Він побачив високі дубові двері храму з вирізаними пальмовими гілками на капітелях колон, та статуї байдужих святих із митрами на головах. І священник раптом розплакався. «Показав велике каяття», – як потім відзначили ченці-домініканці, які супроводжували його.

  Для отця Себастьяна життя давно залишилося позаду. Він сидів на віслюку і, неприродно витягнувши шию, дивився назад. Він подумки прощався з містечком Монте Амарго, в якому провів значну частину життя. Він думав, що ненавидів це забите провінційне місто з кривими вулицями та сірими будинками з черепичним дахом. І лише зараз зрозумів, що встиг полюбити його.

  Дорога неухильно піднімалася вгору, і місто стало, як на долоні. Отець Себастьян бачив старі товсті стіни, що захищали місто, бачив вузькі дахи, вкриті червоною черепицею, і в просвіті між будинками – багатолюдні звивисті вулиці. Отець Себастьян дивився на хрест церкви, від якого відбивалося сонячне проміння. Вона все ще була для нього «його церквою». Дорога, якою отець Себастьян колись прибув у Монте Амарго, тепер проходила перед ним у зворотному порядку.

  Тоді він уперше їхав на віслючку звивистою гірською стежкою, щойно отримавши призначення від єпископа в парафію Монте Амарго. День був ясний і безхмарний, цвіли мигдалеві дерева. Отець Себастьян, тоді двадцятип’ятирічний, сповнений віри, радісно їхав дорогою. Білі та рожеві квіти падали з дерев на його свіжопоголену тонзуру і нову блискучу сутану. Як давно це було!

  Отець Себастьян добре знав шлях до Сарагоси. Якщо йти шагом, повільно, зупиняючись для відпочинку, то у столиці королівства Арагонського вони опиняться через три дні. Три зайвих дні життя! Як це багато, коли смерть поруч!

  На третій день, коли до Сарагоси залишалося кілька годин, процесія обігнала пару паломників, чоловіка та жінку. Вони йшли повільно, тримаючись за руки і ніжно пригортаючись одне до одного. Вони, очевидно, поверталися з Сантьяго де Компостели. Це було видно по стоптаних черевиках, типових торбах, плащах та капелюхах, прикрашених великими мушлями. Ох, ці мушлі, розміром з долоню та формою схожі на віяла! Вони – як медаль на одягу християнина, бо показують, який великий шлях проробив їхній власник від релігійного завзяття.

  У жінки під плащем виднілася блакитна сукня. Такого насиченого кольору, як небо у травні. А чоловік, окрім звичайної для паломників торбини, ніс за плечима дерев’яний ящик, де-не-де поцяткований різнокольоровими плямами.   

  Ні ченці, ні альгвасили не звернули увагу на пару. Багато таких паломників ходить шляхами королівства. Зате отець Себастьян, сидячи обличчям до віслючого хвоста, провів їх уважним поглядом і заціпенів. Йому здалося ніби він марить. У паломниках він упізнав маестро Даніеля Арісту і сестру Урсулу, яку він вважав мертвою. Отець Себастьян хрипко скрикнув, але ніхто не почув його. Бо у роті священника стирчала хустинка отця Умберто.

  Даніель упізнав отця Себастьяна і міцно стиснув руку Урсули.  Вони сповільнили крок і скоро відстали від ганебної процесії, яка перетворилася на кілька невиразних цяток. Даніель подумав, що краще їм обом не повертатися до Сарагоси. Хто знає, що розповість отець Себастьян на допиті? Краще їм втекти у якесь з сусідніх королівств – Кастилію або Наварру – і перечекати кілька років, поки історія монастиря Святої Бригіти не забудеться і не перетвориться у легенду.

  Але страх Даніеля був даремним. Отець Себастьян вирішив, що Урсула примарилась йому. Для нього вона померла у ту мить, коли його пальці вчепилися в її горло.

  Зараз він думав про останні кроки свого життя.    

***

  У кожного свій шлях, призначений йому та обраний ним. Але той, хто вступає на шлях життя, часто аж до останнього кроку не знає, куди він зрештою прийде.

  Щаблі ешафоту, в'язанки хмизу навколо стовпа, і кат зі смолоскипом у руці – таким буде останній крок отця Себастьяна.