Розділ  71

  Даніель уже зібрав свої речі. Блакитна сукня, призначена для Урсули лежала на дні клунка з одягом. Гроші, які кілька днів назад виплатила абатиса, дзвеніли у шкіряному гаманці, причепленому до пояса. Даніель продумав усе. Він вирішив прикинутися парою, яка повертається додому з паломництва до могили апостола Сантьяго. Якщо хтось запитає – він скаже, що вони – бездітне подружжя, яке ходило молитися про народження дитини. А щоб ніхто не сумнівався, Даніель приготував плащі, палиці та торби, які зазвичай носили паломники. А ще – він купив у справжніх паломників широкополі капелюхи, прикрашені великими мушлями. Такі мушлі чіпляли на одяг ті, які доходили до собору Сантьяго де Компостела, який знаходився на самому краю землі, на березі Атлантичного океану.

  У кімнату постукався Алонсо.

  - Ви вже йдете? – сумно запитав він.

  - Так. Мої справи у Монте Амарго завершені, і ніщо більше не пов’язує мене з цим містом, – відповів Даніель.

  - Шкода, – зітхнув Алонсо. – Тепер я знову залишуся сам-один...

  - У мене є для тебе подарунок.

  Даніель передав хлопчику ескіз, на якому Алонсо був зображений як янгол. Але не пустотливий та усміхнений, як полюбляють малювати італійські майстри, а замріяний і серйозний.

  Алонсо подивився на власне зображення і притулив його до грудей.

  - Дякую, маестро. Я ніколи не забуду ні вас, ні нашу спільну пригоду, – признався він.

  - Я теж, коли згадуватиму про Монте Амарго, думатиму про тебе. А не про цю кімнатку, яка кишить клопами, тарганами та іншою живністю, і на додачу – з видом на відхоже місце.

  Алонсо сумно посміхнувся. У нього не було виходу. Він залишався тут.

  - Ти знаєш де шукати мене, коли будеш у Сарагосі, – Даніель доброзичливо ляснув юнака по плечу. – Ну, мені час...   

  Наростаючий звук кроків перервав їхнє прощання. Хтось піднімався сходами. На порозі виріс отець Умберто.

  - Ваше відвідування – велика честь для мене, отче, – промурмотів Даніель, криво осміхаючись.

- Залиш мене наодинці з маестро Даніелем, – поважно наказав отець Умберто.

  Алонсо нечутно зник.  Отець Умберто увійшов до кімнати і гидливо оглянув стіни, що потемніли від вогкості.

  -  Я хотів би поговорити з вами, – звернувся він до Даніеля.

  - Я до ваших послуг – вклонився Даніель.

  Священник помовчав трохи, прислухаючись до кроків, що затихали на дерев’яних сходах, а потім промовив, допитливо глянувши на Даніеля:

  - Отець Себастьян зізнався, що ви, маестро, мали злочинний зв'язок із однією з черниць.

  Даніель відчув, як у нього різко пересохло у горлі. Він лише зараз помітив, що сірі очі отця Умберто, який пильно дивився на нього, мали холодний свинцевий відтінок. Він відвернувся, намагаючись приховати обличчя, яке перекосилося від страху.

  - Так, це правда... – нарешті промовив він невпізнанним, нібито чужим голосом.

  - Хто б міг подумати?.. – з презирливим сміхом пробурмотів отець Умберто, розсіяно оглядаючи непоказного художника. – А чи знаєте ви, яке покарання чекає на вас?

  - Знаю... – видавив Даніель.

  - Я міг би відправити тебе на багаття, міг би живцем здерти з тебе шкіру... – прошепотів отець Умберто, наблизившись до Даніеля і насолоджуючись його страхом. – Але я цього не зроблю, – несподівано закінчив священник. – Бо ти допоміг мені. Тобто, Пресвятій матері-Церкві... – поспішив виправитися він.

  Даніель мовчав, намагаючись визначити, куди клонить отець Умберто. А той постояв у роздумі і промимрив майже нечутно:

  - ..Та й не потрібен мені ще один скандал у моєму місті...

  Даніель здивовано дивився на священника. «У моєму місті!» Цей спритний піп вже вважає себе господарем Монте Амарго, адже отець Себастьян вже не стоїть на перешкоді, а коррехідора дона Теобальдо можна не брати до уваги!

  Даніелю ясно пригадалася сцена, яку він кілька днів тому побачив з вікна: жінка м’ясника, поважної у містечку людини, побожно поцілувала руку отця Умберто. Вона схилилася над рукою простого священника з таким благоговінням, начебто то була рука абата чи єпископа. І Даніель зрозумів, що перед ним стоїть нова духовна влада Монте Амарго – ще не офіційна, але вже очевидна. А він, Даніель, повністю перебував у владі цієї страшної людини... І художник раптом усвідомив, як нестерпно хочеться жити, хоч життя і сповнене розчарувань.

  - Ти зробив Церкві велику послугу. Викрив ворога, який з підступністю біблійного змія проліз усередину. А Церква вміє цінувати тих, хто їй служить, – нарешті сказав отець Умберто після недовгого мовчання. – Малий Алонсо знає про цю погану історію?

  - Ні, – відповів Даніель.

  - Тим краще. Раджу тобі мовчати. Мовчати до самої смерті, якщо не бажаєш, щоб твоя смерть була швидкою і дуже болісною! Буде краще, якщо ти чимскоріше залишиш Монте Амарго.

  - Я сьогодні повертаюся додому, – сухо відповів Даніель. – Якщо я і залишився довше, ніж збирався, то лише тому, що чекав, коли мати Леонарда заплатить мені за пророблену роботу.