Розділ  70

  Отця Себастьяна відвели до підземелля. Грубий ремінь уже не впивався в зап'ястя, зате тепер на ногах була колодка, яка важким ланцюгом  з кам'яною стіною. Священик лежав на брудній солом'яній підстилці, прислухаючись до попискуування мишей. Поруч із убогим ложем стояв ще більш убогий обід: кухоль води та скибка засохлого хліба. Жалюгідна тонка свічечка з топленого сала майже догоріла, і отець Себастьян похмуро чекав, коли свічка зовсім згасне, залишивши його в темряві – перед вічною темрявою, яка неминуче чекає на нього.

  Отець Себастьян згадав обличчя альгвасилів, які привели його до підземелля, прикували до стіни і залишили священника наодинці з моторошними думками. На їхніх обличчях священник бачив огиду.

  Минула ніч здавалася примарною та нереальною, ніби її й не було зовсім. За стінами темниці ясно світило сонце, але отець Себастьян втратив нитку часу. Йому здавалося, що ніч настане тільки зараз, коли сальна свічка згасне, і темрява огорне підземелля і розум отця Себастьяна.

  Коли ж свічка нарешті згасла, він заснув. Сон його був тривожний, і відчуття страху не залишало його. Крізь сон священник відчув, як хтось, тяжко ступаючи, підійшов до нього і тепер мовчки вдивляється в його обличчя.

  Отець Себастьян із зусиллям розплющив очі. Поруч із ним стояв отець Умберто. Суперник  присів над священником і, огидно посміхаючись, водив над його обличчям запаленою свічкою. Начебто хотів побачити щось, звичайно приховане від людських очей. Осліплений жовтогарячим полум'ям, отець Себастьян прикрив запалені повіки, але навіть так не зміг позбутися лякаючого образу: обличчя отця Умберто було спотворене полум'ям свічки. «Так усміхався сам Іуда», – подумав отець Себастьян.

  Отець Умберто поставив свічку на підлогу. Жовтогарячі кола на внутрішній стороні повік отця Себастьяна віддалилися і погасли, і він знову розплющив очі. Отець Умберто дивився кудись у темний кут і продовжував посміхатися. Несподіване падіння отця Себастьяна сповнювало душу ченця урочистістю, в яку він не міг повірити.

  Отець Себастьян спробував сісти. Він підтягнувся до стіни, спираючись на ослаблі руки, і безсило притулився спиною до вологого каменю. Іржавий ланцюг з надривним дзвоном потягнувся за скутими ногами священника. Отець Умберто, як і раніше, дивився убік, тільки його посмішка стала ще ширшою, ще щасливішою.

  - З'явився, щоб мучити мене? – зиркнувши спідлоба, запитав отець Себастьян.

  - Навіщо? – негайно відгукнувся отець Умберто. – Нехай тебе мучить совість та Свята інквізиція.

  - Чого ж ти прийшов? Насолодитися тріумфом?

  - Можливо! – отець Умберто, тонко посміхаючись, наблизив до священника обличчя. – Єпископу стало відомо про твої злочини.

  - Про підозри, брате Альберто! Висловлюйся точніше. Щоб назвати підозрюваного злочинцем, спочатку треба довести його провину. У королівстві Арагонському існує правосуддя.

  - Дуже воно допомогло Начо Перейрі і Мартіну Бедойї, яких стратили замість тебе, – реготнув отець Умберто. – Не турбуйся! У інквізиції є багато способів змусити тебе зізнатися в тому, що ти вчинив, і в тому, чого не робив.

  - Це мої слова! – різко смикнувся отець Себастьян, мимоволі завдаючи собі болю. – Я стільки разів повторював їх у церкві, намагаючись тримати парафіян у страху божому...

  - Так, це правда, – анітрохи не зніяковів отець Умберто. – Скільки разів я чув цю загрозу з твоїх вуст, коли, стоячи в церковному притворі, спостерігав за парафіянами: безмовною, покірною людською чередою, яку ти вів, куди хотів. І хто б подумав, що тепер ці слова застосовуються до самого священника! Завтра тебе повезуть до Сарагоси, на церковний суд. І парафіяни, яких ти уміло залякував, стануть на твоєму шляху, щоб закидати камінням та гнилими яблуками свого поважного пастиря!

  - А ти першим кинеш у мене камінь, ніби сам не мав гріха... – іронічно посміхнувся отець Себастьян.

  - Про мої гріхи я скажу, коли мені настане час сповідатися, – відповів отець Умберто. – Зараз настав час твоєї сповіді та твоєї розплати.

  - Усьому свій час, і час всякої речі під небом: час розкидати каміння, і час збирати каміння; час шукати та час втрачати; час мовчати та час говорити; час любити і час ненавидіти... Ти, Умберто, теж не уникнеш покарання, коли прийде твій час. Ти теж лежатимеш повалений, у бруді та приниженні, як я. І твій ворог прийде до в'язниці, щоб побити тебе ногами. Завтра мене повезуть в Сарагосу, і Церква зречеться мене. Але не тому, що я – грішник, а тому, що не зумів зберегти гріх у таємниці. Церковники, байдужі та лицемірні, як ти, зберуться заради такої урочистої події, як мій суд. Вони засудять мене, а потім смакуватимуть подробиці мого злочину в обіймах таємних подруг. І так продовжуватиметься доти, доки Бог не покличе їх до відповіді, як нині робить зі мною. А це обов'язково станеться! Правосуддя іноді зволікає, але завжди приходить. І коли тебе, Умберто, знайдуть у ліжку доньї Пруденсії, або іншої жінки з тих, які так потребують твоєї втіхи, що тоді станеться з тобою? І тоді Господь Бог, від кого ніщо не приховано, запитає: «Як смів ти кинути камінь у іншого, сам грішний тим самим?». Що відповиш тоді? Сказано: «Не судіть, і не будете судимі». А ти, Умберто, смієш судити мене, коли сам, будучи ченцем, проводиш ночі в ліжку жінки. Все місто знає про твої любовні пригоди і нишком шепочеться про це. І всі лицемірно мовчать. І мовчатимуть доти, доки твій гріх не стане явним. Але варто тобі схибити, і ти опинишся в такому ж становищі, як і я зараз. А коли ти будеш безсилий, заговорять твої викривачі! – отець Себастьян сумно посміхнувся, а потім продовжив. – Я згрішив, я вбив. І тепер плачу за це. Мій гріх вибачили б мені, якби я мав кохання. Хто багато кохає, тому багато прощається. Але я не мав кохання. Була тільки жалюгідна хіть, тілесне бажання, задовольнивши яке, я відчував огиду до жінки, що послужила мені знаряддям короткочасної втіхи, і до самого себе. А ти, отче Умберто, навіть гірший за мене. Ти теж не маєш любові, але ти настільки загруз у бруді, що навіть уже не відчуваєш огиди!