Розділ 69

  Урсула прибігла у садок і забилася у самий куток, щоб ніхто не бачив її розпачу. Кинулась на землю і розплакалась. Свобода була поруч, але Урсулі не дозволили скористатися нею.

  Колись вона сказала у відчаї: «З монастиря не йдуть». І це виявилося правдою. Церква не відпускає так просто свою здобич.

  Хтось торкнувся її плеча. Урсула здригнулася і підвела голову. Подумала, що то Сильвестра. Прийшла просити пробачення за те, що зламала їй життя, думаючи, що рятує.

  Урсула витерла сльози і повільно повернулася. Позад неї стояв Бруно.

  - Чого ти ппп-плачеш, сестрице? – запитав він, співчутливо дивлячись на Урсулу.

  - Яка різниця? Ти все одно не зрозумієш, – відповіла вона, слабко посміхнувшись. – Тобі подобається у монастирі.

  -  Ттт-так, тут добре, – кивнув Бруно. – Мене добре годують і не б’ють.

  Урсула відвернулася. Бідолашному садівнику цього було достатньо. Монастир став йому захистом і спасінням. Так і повинно бути. У цьому суть Божих притулків – допомагати тим, хто потребує допомоги. Біда Урсули у тому, що вона ніколи не хотіла бути черницею. Над нею вчинили насильство, і Божий дім став її тюрмою.

  Назавжди, як тепер зрозуміла вона. І від цього усвідомлення ставало гірко на душі.

  -  А мені тут погано, – хрипко відповіла вона.

  Вона не дивилася на Бруно. І не хотіла, щоб він помітив почервонілі очі і сльози, що котилися по щоках.

  Бруно знову торкнувся її плеча.

  -  Я ззз-знаю, ддд-де вихід, – сказав він.

  - Виходу немає, – відповіла Урсула. – Сестра-воротарка зачинила браму. А мати Леонарда знову взяла владу у свої руки. Була одна коротка мить, коли я могла вирватися на волю. Але сестра Сильвестра затримала мене. І я не розумію – чому. Чому вона зробила мені це?.. – Урсула прикусила нижню губу і застогнала від болю.

  - Є ввв-вихід. Ходімо, я ппп-покажу, – Бруно настирливо смикнув її за рукав.

  - Не знущайся, – попросила вона.

  - Я кажу ппп-правду, – наполягав Бруно. – Ходімо, я ппп-покажу тобі. Я ббб-бачив, звідки з’являвся диявол.

  -  Що?! – Урсула здригнулася.

  - Ххх-ходімо, – Бруно настирливо тягнув її за рукав ряси. – Це ттт-там, у склепі...

  У монастирському склепі було прохолодно і волого. Урсула здригнулася. Вона не була впевнена, що зробила правильно, дозволивши Бруно привести себе сюди.

  Склеп був великим і просторим. Могили – прямокутні ніші у п’ять поверхів, вмуровані в стіну, наче шухляди у великій шафі. На кожній ніші – ім’я та хрест.

  «Сестра Анхеліка», «Сестра Марія де лос Долорес», «Сестра Асунсьон», «Сестра Роса де ла Крус», – читала Урсула, зупинившись перед стіною. Літери, вибиті на камінні кілька століть тому. Старовинні написи, які ледве можна було розібрати. Жінки, які колись жили, дихали, раділи і страждали. А тепер від них залишилася лише купа кісток та зотлілі ряси.

  Останні могили. «Інес, послушниця», «Сестра Магдалена». Урсула спинилася перед ними. Подумала: «І я могла б лежати тут. Але не лежу!» На тонкій шиї, під білим наплічником і покривалом ще боліли синці, залишені руками отця Себастьяна. Урсула мимоволі торкнулася шиї, ніби перевіряла, що вона жива.

  - Ось тут! – тихо покликав її Бруно.

Урсула повернулася.

  Бруно стояв коло невеликого вівтаря, прикрашеного великим хрестом. Кам’яний хрест, кам’яний вівтар, тріщини у камені, павутиння...

  -  Я нічого не бачу, – промовила Урсула.

  Бруно переможно подивився на неї, наступив правою ногою на кутову плиту – і у вівтарі відкрився прохід. Задня стінка виявилася зробленою з дерева і майстерно пофарбованою під камінь. Механізм прийшов у дію, і стінка відповзла, залишаючи на виду прохід. Неширокий, але такий, через який міг протиснутись кремезний чоловік. 

  -  Іди, там ссс-свобода, – підштовхнув її Бруно.

Урсула зазирнула у темне провалля:

  -  Темно...

  - Я ппп-принесу свічку, – промовив Бруно.

  Коли свічка освітила підземний хід, Урсула зрозуміла, що можна спробувати. Від входу вниз вели грубі кам’яні сходи. А далі дорога уводила кудись далеко: у темінь, у невідомість, на волю.

  Урсула поставила ногу на першу сходинку. Обернулася до Бруно. Попросила:

  -  Ти тільки нікому не розповідай!

  -  Ннн-не розповім, – пообіцяв Бруно.

  Вона зробила кілька кроків підземним ходом, і почула, як проскреготів механізм. Прохід зачинився за її спиною.

  Шлях назад було відрізано. Звісно, існувала якась плитка або камінець, на який можна було натиснути, щоб прохід знову відчинився. Але Урсулі навіть не прийшло у голову шукати його.

***

  Урсула йшла підземним ходом. Полум’я свічки коливалося, але  не гасло. Іноді нога послизалася. Урсула хапалася за вологі слизькі стіни, щоб не впасти, лякалася, але йшла далі. Вона не знала, що чекає на неї попереду. Але сподівалася, що нарешті знайде волю.