Розділ  68

  Мати Леонарда ледве допленталась до бібліотеки. Сіла у старе шріряне крісло поруч з письмовим столом і  втупилась у куток заскленілими очима. Черниці злякано юрмилися біля відчинених дверей, проте мати Леонарда не помічала їх. Вона сиділа у кріслі, нервово вчепившись руками в підлокітники і вперто опустивши голову, так що її подвійне підборіддя розпливлося по білому нагруднику.

  «Я довірилася отцю Себастьяну, вручила йому справи обителі, і ось ким він виявився насправді!» – нескінченно повторювала вона про себе.

  Вона озирнулася. Злякані «овечки» мовчки дивилися на неї, чекаючи її реакції на новину про отця Себастьяна. 

  - І у винограднику росте терен, – тихо промовила мати Леонарда. – Як я дбала про мій виноградник, як піклувалася про нього. Але мої виноградні лози засохли і давно на дають плода. Терен пробрався сюди, и його шипи вп’ялися мені  у  самісіньке сердце...

  Абатиса розгублено підвела голову і обвела черниць холодним скляним поглядом. Сестри мовчали, не наважуючись говорити.

  - Хіба я цього хотіла? – промовила вона. – Я мріяла про процвітання нашого монастиря, про натовпи віруючих у нашій церкві... Я думала про славу Господню, а про що думав отець Себастьян?! Я довірилася отцю Себастьяну, тому що він здавався сповненим голубиної лагідності та ангельської мудрості. А він – вовк! Вовк, який одягнув сутану, щоб приспати пильність такої дурної вівці, як я! Кажуть, отець Себастьян одягався дияволом і в такому вигляді блукав всюди. Воістину, він сам – втілення диявола! Нещасна сестра Клементина мала рацію...

  Мати Леонарда замовкла, вражена несподіваним спогадом. Сестра Клементина! Вона все ще мучилася у підземеллі, все ще рвала на собі волосся, все ще запевняла неживим голосом, що бачила диявола. А її, як і раніше, вважали божевільною. Зачерствіле серце матері Леонарди раптом відчуло щось схоже на жалість і каяття. Загиблих черниць абатиса жаліла ще більше, але перед смертю вона була безсилою. Проте для живої ще не пізно щось зробити.

  Абатиса рішучим ривком піднялася з крісла. Черниці, поспішно задкуючи, розступилися перед нею.

  Мати Леонарда бігла коридором, задихаючись і перевалюючись на товстих коротких ніжках. Ось і двері до підземелля, де, за наказом абатиси, трималу сестру Клементину.

  Абатиса зупинилася, намагаючись віддихатися. Вона шукала у важкій зв'язці ключів необхідний, але, від хвилювання, не знаходила. Сестра-воротарка, нечутно наблизившись до матері Леонарди, подала необхідний ключ. Абатиса, навіть не подивившись на послужливу руку, схопила його і засунула в замкову щілину.

  Коли двері відчинилися, всі побачили сестру Клементину. Вона стояла посеред каземату, боса, в давно не стираній сорочці. Рудувате волосся безладною копицею спадало на схудле обличчя. Клементина спідлоба глянула на абатису. Повні блідо-рожеві губи жінки плаксиво затремтіли. Абатиса простягла до сестри Клементини товсті руки:

  - Дочко моя, це був справді диявол!

  Сльози полегшення хлинули з очей сестри Клементини. І вона припала до пухкого плеча матері Леонарди.

  - Я ж казала, що це диявол! Але ніхто не вірив мені, – промовила нещасна черниця, захлинаючись сльозами полегшення.

  - Це був отець Себастьян, – сказала абатиса. – Але все одно – це справжній диявол!

  Мати Леонарда стояла, не обійнявши, а скоріше обхопивши руками сестру Клементину, яка розтирала сльози по брудному обличчю. Купа думок снувала в голові абатиси, яка не звикла до надмірних роздумів. Ці думки, часто зовсім протилежні, химерно накладалися одна на одну, приводячи мати Леонарду в замішання на межі з божевіллям.

  - Що ви тут робите? – несподівано звернулася абатиса до черниць, які юрмилися біля дверей чорно-білою зграєю.

  Черниці здивовано дивилися на мати Леонарду, а вона так само здивовано дивилася на них. Різниця полягала в тому, що черниці не розуміли, що має на увазі абатиса, а мати Леонарда в цей момент не розуміла саму себе.

  - Що ви тут робите? – повторила абатиса. – Чорні, настирливі... Круки! – раптом вигукнула вона! – Ви – круки, які злетілися на падаль! Забирайтеся звідси!

  І вона посунула на них, махаючи руками. Широкі чорні рукави розвівалися за її спиною, наче крила хижого птаха.

  Черниці, які остаточно втратили голову, розбіглися по коридору, штовхаючись і падаючи. Широкі рукави чорних ряс тріпотіли на бігу, і вони тепер, дійсно, стали схожі на круків. Мати Леонарда бігла за черницями, тримаючи в руках важку, почорнілу від кіптяви кочергу. Вона хапалася то за одну рясу, то за іншу, і кричала верескливим пронизливим голосом:

  - Хіба монастир – це притулок для круків, які не здатні добути їжу і шукають, де нажертися падалі? Що ви тут робите? Чому ви прийшли у монастир? Щоб забезпечити ваші потреби? Щоб мати дах над головою і великий шмат хліба на обід, не поворухнувши і пальцем? А як же покликання, а як же служіння Господу, добровільне зречення мирських радощів?

  - Схаменіться, мати Леонардо! Що ви кажете? – промовила сестра Сильвестра, яка постала на дорозі абатиси. – Шматок хліба? Дах над головою? Ми можемо мати це всюди. Заради даху та шматка хліба не варто прирікати себе на вічне самітництво. Одних жінок привела сюди віра, інших – жорстокі обставини життя. Але це не їхня провина, а тих, хто змусив їх зректися земного життя. Така правда монашого життя!