Розділ  67

  Посеред метушні, яка здійнялася у церкві, Сильвестра тихо вислизнула назовні. Вона сподівалася побачитися з Алонсо наодинці. Юнак був років на три молодший за неї. Але, за відсутності інших чоловіків, Сильвестра відчувала до нього ту ніжність, яка, зазвичай, супроводжує кохання.

  Надворі Алонсо вже не було. Мабуть, пішов слідом за отцем Умберто.

  «Урсула має свого художника. А я? У мене нема нікого!» – у розпачі подумала дівчина.

  Наодинці вона спустилася у монастирський садок. Від гірких думок боліло серце і хотілося плакати.

  «Урсула має свого художника. А у мене нема нікого!» – невпинно думала Сильвестра, відчуваючи, як паморочиться у голові.

  Листя з дерев опало, і садок, ще недавно сповнений життя, тепер здавався сірим і самотнім, як смуток Сильвестри. Дерева манили дівчину оголеними сірими гілками, що гойдалися на вітрі, і вона притулилася спиною до шорсткого стовбура яблуні. Застигла, опустивши голову і усвідомлюючи себе нещасною від надлишку спокою та безтурботності, хоча інші, втомлені від життєвих бур, шукають саме безтурботність та спокій, називаючи його щастям.

  Шум змусив її злякано здригнутися. Хтось повільно йшов до неї через сад – сіра постать на тлі сріблясто-сірого повітря та темно-сірих, нерівно вигнутих гілок. Сильвестра спочатку подумала, що то Бруно, але у наступну мить впізнала юнака і ледве втрималася від захопленого зойку.

  - Алонсо! – радісно прошепотіла вона.

  - Сильвестра! – відповів Алонсо, усміхаючись. – Я бачив, як ти пішла сюди. Вичекав трохи і вирішив піти за тобою. Отець Умберто настійльки зайнятий своєю перемогою, що й не помітить нашої відсутності.

  - Навіть якщо помітять, – заперечила вона. – Кому спаде на думку підозрювати в чомусь поганому черницю, яка розмовляє з майбутнім священником?

  - Нікому, якщо в розмові черниці та священника немає нічого підозрілого! – відповів Алонсо, а потім помовчав, збираючись із силами, і продовжив зовсім іншим голосом: – Однак я хочу поговорити саме про інше.

  - Про отця Себастьяна? – здогадалася Сильвестра.

  - Так. Пам'ятаєш, якось ти і твоя подруга розповіли мені про невідомого, що проникає в монастир під прикриттям маски з рогами і в плащі, схожому на чернечий?

  - Пам’ятаю.

  - Це ми з художником Даніелем вистежили його. Упіймали його в ту мить, коли він мав на голові шапку з рогами.

  Сильвестра схопила Алонсо за руку і повела за собою. Хлопець не опирався. Вони підійшли до кривої халабуди, збудованої з каміння та дошок.

  - Це хатина садівника, – пояснила вона здивованому Алонсо. – Він тепер на дзвіниці і не скоро звідти спуститься. Але навіть якщо повернеться, то нам нема чого боятися. Бруно нас не видасть.

  Алонсо сів на розхитаний стілець. Сильвестра стояла навпроти нього. Алонсо навіть пожартував:

  - Цей стілець – кульгавий, як і я.

  Сильвестра не усміхнулась. Юнак мимоволі задивився на бліду худу руку дівчини, що нервово перебирала великі чотки горіхового кольору.

  - Ну, розповідай, – хрипко прошепотіла Сильвестра, дивлячись на Алонсо зверху вниз.

  І Алонсо розповів. Усе що знав. У найменших подробицях.

  Сильвестра тільки охнула, приклавши руки до почервонілого від збентеження обличчя:

  - Невже це правда? Отець Себастьян, відомий своїм благочестям, виявився справжнім чортом!

  - А як знати, де справжнє благочестя, а де показне? – із сумною іронією прошепотів Алонсо.

  Сильвестра замовкла, не знаючи, що сказати. Цієї миті на її очах почав руйнуватися звичний з дитинства світ, у якому священники та ченці відрізнялися чистотою, як того вимагало їхнє звання. Насправді напівдитяча віра Сильвестри у непогрішність духовних осіб похитнулася вже давно, коли її віддали в монастир проти волі, що залишило в душі дівчини невиразне відчуття нещирості деяких служителів церкви. Але тепер вона ясно побачила лицемірство, брехню і суєту під прикриттям сутани. І дівчина вжахнулася несподіваному відкриттю.

  Вона мовчала так довго, що Алонсо злякався і, намагаючись вловити відчужений погляд дівчини, запитав:

  - Сильвестро, що з тобою?

  Сильвестра отямилася і подивилася на Алонсо. Її погляд був дивно уважний. Хлопцю стало трохи ніяково.

  Сильвестра простягла руку і торкнулася Алонсо. Провела тремтячою долонею по щоці юнака і відчула, як здригнулося її серце. Дівчині нестерпно захотілося заплакати, тому що вперше в житті вона доторкнулася до чоловічого обличчя – обвітреного, засмаглого, але все ще ніжного обличчя сімнадцятирічного хлопчика. І, можливо, ця мить ніколи не повториться, тому що їм обом заборонені радості та прикрості кохання.

  - Обійми мене, – ледь чутно попросила вона.

  Алонсо розгублено підвівся зі стільця. Сильвестра несподівано обійняла його, пригорнулася до худорлявих грудей хлопця, обхопила за плечі і торкнулася його щоки пересохлими губами. Алонсо солодко здригнувся. Він теж обхопив Сильвестру і притиснув до себе з такою силою, що відчув під грубою безформною рясою її тендітне тіло.