Розділ  66

  Урсула розплющила очі. Наче виринула з дна колодязя, де було темно і холодно. У голові мотилялися клаптики спогадів.

  ...Ось вона зриває маску з отця Себастьяна. Його обличчя спотворене смертельним жахом. Його руки на її шиї. Вона захлинається. Картинка перед її очима сповільнюється і повільно тоне у суцільній темряві...

  ...Хтось б’є її по щоках. Кричить: «Урсуло, не йди! Прокинься!» Цей крик долинає до неї начебто з-за чорної стіни. Вона робить зусилля, гарчить, жадібно ковтає повітря. І те повітря наче ножем ріже пересохлу горлянку. Урсула кліпає очима. Замість темряви вона тепер бачить різнокольорові кола, які пульсують, розширюються, звужуються, зникають і знову з’являються. Вона дихає пожадливо, порожні легені вимагають повітря. І знову усі ті різнокольорові кола закрутилися перед її очима. Урсула втратила свідомість...

  Коли вона прокинулась, був день. Сіре світло зазирало у келію через вузьке заґратоване вікно. Урсула лежала у ліжку, вкрита сірою вовняною ковдрою. Над нею схилилася сестра Сильвестра.

  - Ну слава Богу! – розчулено прошепотіла вона. – Ти повернулася.

  - Що трапилось? – простогнала Урсула.

  - Я знайшла тебе вночі. Ти лежала на підлозі непритомна. І майже не дихала.

  - А де?.. – Урсула зробила зусилля, щоб підвестися на ліктях, і завертіла головою.

  - Диявол? Він втік.

  - Ти бачила його?

  - Так, – відповіла Сильвестра. – Я не спала, коли почула дивний шум. Стало страшно. Я прислухалась. Почула звук кроків. Хтось пробіг по коридору повз моїх дверей. Я обережно визирнула і встигла побачити його перш, ніж він зник за поворотом. Це був диявол! У світлі смолоскипа блиснули його роги.

Урсула схопила Сильвестру за руку і змусила її нахилитися. Прошепотіла на вухо подрузі:

  - Я знаю, хто такий диявол. Я зірвала з нього маску.

  Сильвестра теж відповіла пошепки:

  - Я знайшла ту маску і встигла заховати її, перш ніж покликати сестер на допомогу.

  Вона витягла з кишені кінчик маски і показала Урсулі. І лише після цього до неї повністю дійшов зміст сказаних слів.

  - Ти знаєш, хто такий диявол?! – прошепотіла вона, округлюючи очі.

Урсула втомлено кивнула.

  - Хто ж він?

  - Отець Себастьян.

Сильвестра схопилася за серце:

  - Ти впевнена?

  - Я бачила його обличчя!

  - Це ім’я я найменше чекала почути...

  Вони замовкли.

  - Що тепер робити? – запитала Урсула. – Мені страшно. Він обов’язково повернеться.

  - Ти можеш розповісти усім про злочини отця Себастьяна, – порадила Сильвестра. – І показати маску, як доказ.

  -  А він у відповіть звинуватить мене. І тоді йому кінець, – хрипко промовила Урсула і відвернулася, тамуючи сльози. – Господи, чому я не померла...

За вікном закалатав дзвін, кличучи черниць до меси.

  - Ходімо. Ти можеш підвестися?

  - Мушу, – сумно усміхнулася Урсула. – Якщо я не піду до церкви, мене покарає мати Леонарда.

У церкві абатиса підійшла до Урсули і запитала:  

  - Кажуть, тобі вночі стало погано? Що трапилось?

  Пташині очі матері Леонарди пильно дивилися на Урсулу. Після випадку з сестрою Магдаленою вона стала підозрілою.

  - Я багато молилася і повністю знесиліла, – відповіла Урсула.

  - Ти дивись мені, – пробурмотіла абатиса і відійшла.

  Була субота – день, коли отець Себастьян навідувався у монастир Святої Бригіти для того, щоб відслужити месу і сповідувати черниць. Але час минав, а він не приходив.

  - Дивно, – пробурмотіла мати Леонарда. – Може, отець Себастьян захворів?

  Треба було щось робити. Мати Леонарда вийшла наперед і заспівала молитву. Черниці підхопили, як завжди. Їхні ніжні голоси розлилися по оновленій церкві, яка радувала очі барвистими фресками. І Діва Марія дивилася на черниць очима сестри Урсули.

  Під час співу прочинилися бокові дверцята. Сестра-воротарка впустила у церкву отця Умберто. Слідом за священником скромно протиснувся Алонсо, вбраний у коротку чорну рясу. Він зачаровано дивився на церкву, розмальовану його другом Даніелем. І зрадів, коли упізнав у найпрекраснішому з ангелів самого себе.

  Мати Леонарда кивнула священнику, але довела молитву до кінця. І лише після цього звернулася до отця Умберто.    

  - Благословіть, отче. А де отець Себастьян?

  Отець Умберто розмашисто благословив мати Леонарду. Він надував щоки, намагаючись не посміхатися. Але його радість була помітною.

  - Отець Себастьян більше не прийде, шановна мати Леонардо. Тепер я стану вашим візитатором.

  - Що з ним? – злякалась абатиса. – Він захворів? Чи, може... помер? – останнє слово вона вимовила з певним острахом.