Розділ  65

  Коли можливість ясно бачити і вільно дихати повернулася до отця Себастьяна, його руки були заведені назад і міцно стягнуті шкіряним ременем.

  Даніель та Алонсо стояли над ним. Знизу їхні обличчя здавалися диявольськими. Отець Себастьян засмикався, безуспішно намагаючись сісти. Зусилля священника привели тільки до того, що він перевалився з боку на живіт, уткнувшись носом у бруд і власну блювотину.

  - Відпустіть мене... – простогнав отець Себастьян так жалібно, як уже давно ні з ким не говорив, звикнувши панувати над душами парафіян.

  Замість відповіді Даніель вдарив священника ногою. Удар припав прямо в обличчя. Отець Себастьян відчув, як його рот наповнюється терпкою кров'ю, яку він поспішав якнайшвидше сплюнути.

  - Я бачив вас в образі диявола, – суворо відповів Даніель. – Як вас після цього відпустити?

  Роги впали з голови священника під час бійки, але Даніель встиг побачити його у тій дурнуватій шапці. Брехати було марно.

  - Ви неправильно зрозуміли мене, маестро Даніель. Я одягався дияволом, щоб викликати жах у нерозкаяних грішників і навернути їх до Господа! – продовжував отець Себастьян, якому не можна було відмовити у винахідливості. – Як бачиш, це цілком богоугодна мета.

  - Яке лицемірство! – прошепотів художник. – Навіть злочини ви смієте виправдовувати богоугодними цілями. Адже я знаю! Ви одягалися дияволом, щоб безкарно проникати в монастир!.. Що вам зробили ті нещасні черниці? Чому ви вбивали їх?

  - Черниці? – тихо повторив отець Себастьян, і щось здригнулося в глибині його душі, незважаючи на те, що священник давно вважав себе байдужим. – Яке тобі діло до черниць?

  - Я люблю одну черницю, – помовчавши, відповів Даніель. – І зроблю що завгодно, щоб захистити її.

  Священник здивовано глянув на нього.

  - Ти любиш черницю? Хто вона? Як ти зустрівся з нею?

  - Я не видам її ім’я, – відповів Даніель. – Щоб ви не пошкодили їй.

  - І не треба, – після недовгої паузи відповів отець Себастьян. – Я здогадався. Я ж бачив церкву, розписану тобою. Там з усіх стін на мене дивилася Урсула!

Даніель мовчав.

  - То я вгадав? Це ти?.. – прошепотів отець Себастьян. – Урсула сказала мені, що є людина, яку вона кохає. А я не повірив їй. «Хто насмілиться проникнути в жіночий монастир?» – подумав я. А ти проводив там цілі дні.

  - Я люблю її... – повторив Даніель, відгукуючись не на слова священика, а на спогади, що воскресли з новою силою.

  - А я ненавиджу її! – раптом різко вигукнув отець Себастьян у напівшаленому пориві. – Це вона винна у моєму нещасті, вона винна у моєму падінні! Диявол вселився в її тіло мені на погибель!

  - Що ви таке кажете, отче?! – вигукнув Даніель. – Урсула – найчистіша людина, яку я знав. Про якого диявола ви кажете? Диявол – це ви! Я на власні очі бачив, як ви перетворювалися на диявола!

  - Що ти знаєш про мене і Урсулу? – зневажливо озвався священник. – Я жив спокійно. Я проводив час за книгами та в молитвах. Я навчився уникати гріха. Я двадцять років не торкався жінок! І ось з'явилася Урсула і стала мордувати мене відверто непристойними сповідями. Вона розповідала про свої  грішні бажання. Я карав її, я бив її, але не зміг вигнати з її голови мрію про гріх. Ця мрія передалися мені самому. Урсула стала моєю хворобою. Вона з’являлася мені ночами, і я прокидався з жахом, відчуваючи у тілі давно забутий жар. І вдень мені не було спокою. У кожній грішниці, яка схилялася біля віконця сповідальні, я бачив Урсулу, яка тремтячим голосом розповідала про своє грішне бажання. Я молився до знемоги, я виснажував себе нескінченними постами, я не спав ночами, я мучив себе батогом... Нічого не допомагало! Кляті видіння не залишали мене. Я молився – і Урсула поставала перед моїм внутрішнім поглядом; читав проповіді з амвона – і мені здавалося, ніби я розрізняю її постать у напівтемряві біля далеких колон; я відкривав книгу – і між рядків бачив її обличчя. Зрештою, я здався, і вона перемогла! Я зізнався сам собі, що бажав її, і почав шукати шляхи до виконання мого бажання. І все виявилося так легко, ніби сам диявол ішов мені назустріч, щоб остаточно штовхнути мене в прірву! Одного разу мені потрапив у руки старовинний манускрипт, з якого я дізнався про підземний хід. Знайти його не склало труднощів. Цей манускрипт показав мені хитромудрий спосіб проникнути у монастир, залишаючись невпізнаним: одягнутися дияволом – лякаючим, всесильним, невразливим. Страх змушує людей робити найнеймовірніші речі! Чотири черниці віддалися мені від страху, що я потягну їх прямо в пекло! – уривчасто засміявся отець Себастьян. – Диявольське вбрання я змайстрував сам. Одного дня я побачив бичачу голову, одягнуту на частокіл для просушки, і вночі стягнув її. Відпиляти роги та прикріпити їх до шапки було досить важко. Але ж ми, духовні особи, звикли тренувати у собі терпіння, – додав отець Себастьян з неймовірною іронією. – Ще раніше я вкрав плащ у отця Умберто. Про всяк випадок, щоб відвести підозру від себе, якщо про це стане відомо.

  - Так і вийшло... – прошепотів Даніель. – Я, справді, підозрював отця Умберто. І був готовий відкрито звинуватити його, але несподівано спіймав вас на місці злочину. А ця смердюча бичача голова? Навіщо ви зберігали її в скрині?

  - Щоб відлякувати цікавих, які пхають ніс у чужі речі! – з ненавистю відповів священник.